Наталія Пасічник. Гонитва за вітром

Маестро

1
Ти приходиш сюди, залишивши свої одкровення
Молодому Маестро, пропахлому вітром провінцій,
Надто білі долоні на чорних квадратиках клавіш,
Він – невмілий коханець, та добрий музика й поет.
Чорні сутінки бару просякнуті димом і дивом
Ще незайманих пальців, що прагнуть гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку – віриш ? –
Вона ходить сюди не заради нудних увертюр.
О мій юний Маестро, прозорі, як льон сухожилля,
Чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно,
Те, чим марив опівдні, збувається аж понад вечір,
Коли шовк її сукні проріже прогірклу пітьму.
Темні зречення ночі – ти чуєш їх мову, Маестро?
Чорно-біла світлина, де ви понад прірвою з нею –
То лиш вигадка ваша, розбавлена теплим мартіні
І приглушеним “браво” з-за столику десь у кутку.

2
Маестро поламаних скрипок,
Сваволя смичка у тендітних хлопчачих долонях
Нагадує шал молодого мисливця за щастям,
Я – тільки струна, перебита тобою навпіл.
Мій юний Маестро,
Бордо оксамиту у чорнім футлярі віоли –
То губи мої, пересичені духом і тілом,
Цілунок мій ніжний, зірви його, чуєш, зірви!
Мов жовту троянду –
Спротивілий символ розлуки!
Мій дивний Маестро,
Тонкі колючки так безжально пронизують серце
Гірким своїм криком до болю, до крові, до кістки...
Тонкі колючки, чи смичок, міцно вп’ятий в п’ястук?

3
ти бачиш Тернопіль не схожий на інші міста
барокова сутність зосталась лишень на Музейній
де темні книгарні і музика саксофоніста
стають чимось вічним на фоні самотніх облич
приглушений плач під рожевою аркою він –
всього лиш Маестро своєї музейної туги –
самітник з обличчям джазмена джазгенія злого
що марить Парижем чи просто якимсь вар’єте
ти бачиш Тернопіль прийняв би й Шопена якби
час вмів повертати свої кам’яні коліщата
а поки послухай як плаче душа саксофона
болюче зірвавшись з якогось протяжного “фа”.