Ростислав Семків. Література апґрейдед

Думаю, за якийсь час з’явиться новий тип видавництв: вони не друкуватимуть книжки, вони публікуватимуть блоґи. Їхні сайти стануть відправними точками доступу до елек­трон­них текстів, цього разу текстів «живих», принципово незавершених, фрагментарних, одначе ціліс­них в межах авторської свідомості, в якій виник первинний імпульс до їх створення. Ці нові тексти, справжню «мережеву літературу», читатимуть частіше, ніж братимуть до рук звичну книжку.

Ні, йдеться не про остаточну смерть названих книги чи автора – лише про завершення традиційного їх розуміння, припинення їхнього функціонування у звичних нам формах і виявах. Автор помирає не як креативна свідомість, а як свідомість цілісна. І йдеться навіть не про впли­ви – про контроль. Автор є, проте він більше не володіє, не владарює, не владний. Не застрахований від прочитань, про які на­віть не мислив.

Із книжкою ще простіше. Хіба ми, п’ючи чай з пакетиків щоранку з ширпотребних гор­ня­ток, не згадуємо час від часу ностальгійно про далекосхідні чайні церемонії, де все було «так, як треба»? Але ж ми не перестаємо пити чай!

Нещодавно у приватній розмові директорка бібліотеки «Києво-Могилянської Акаде­мії» Тетяна Ярошенко, розповідаючи про новий корпус бібліотеки на 250 місць, дода­ла, що 100 з них будуть комп’ютеризовані, оскільки справу з фізичними книжками в уні­вер­си­теті мають хіба першокурсники. Старші давно перейшли на читання з екрану, котре, поза зовнішньою незвичністю, є більш зручним – оперативнішим. І не врятують тепер – це вже я від себе – вислови на кшталт популярного ще кілька років тому дотепу: «З книжкою я можу лягти у ліжко, а з комп’ютером – ні». З сучасним смарт­фоном (всі це знають) можна піти хоч і в душ. І це лише тільки початок.

Вибуху романного письма у XVIII–XIX століттях передував активний розвиток мемуаристи­ки: маючи достатньо вільного часу, британські сквайри та французькі буржуа писали і про своє приватне, і про справи державні. Саме вихід поза межі приватного в царину тематичного узагальнення та літературного шліфування й позначив перехід від ро­манного типу письма до продукування роману як жанру. Ми за крок від цього. Поки що чи­слен­ні блоґи в мережі, у своїй більшості, призначені «тільки для друзів», – цнотлива вка­зів­ка, що це – не для загальної уваги. Проте, окремі блоґгери сміливо і чимраз частіше пе­ре­ходять тонку межу між випадковим висловом і невипадковим, красиво викінченим літературним постом.

З-поміж неозорого масиву більш чи менш цікавих журналів – і це лише мій суб’єктивний підбір прикладів, – котрі на­пов­нені оглядами штибу «як я провела/ провів нині день» (див. щоденники користувачів www.livejournal.com/users/amlgm, chery_taboo, instytutka, postman31, stip-kievskij, te34, valcury), та журналів, в яких імплантовано окремі художні твори їхніх авторів (mykolan, olehkots, strongowski, swalllage_kits), посту­по­во вирізняєш спроби концептуалізації (yuryzavadsky), автоміфологізації (otec_bonifacij) чи й зразки непересічної оповідності (найперше, pani_grunia та ushkal_jr). З іншого боку, зростає кількість візуально орієнтованих чи мішаних візуально-текстуальних журналів (напр.: grycja, invisiblewomen, panchoxa, zumka).

Бракує ще хіба одного кроку до створення ширших мережевих композицій, які б, широко використовуючи всі три складові такого типу літератури – текст, візуальне та лінк, центрувалися довкола єдиного персонажа чи фабули, тим самим трансформувавши звичний нам роман у гіпертекстовий романізований світ у
межах єдиної блоґової подачі. Сучасні історії он-лайн залишаються приватними, надто приватними, але саме з цієї приватності має шанс народитися щось на кшталт давніх записок мандрівників Крузо чи Гулівера. Тільки для цього варто знищити головного дракона, який пожер і підім’яв під себе мало не всю нашу і паперову літературу: автобіографізм – брак літературного уза­га­ль­нення.

Залишається хіба повернутися до того, з чого починав. Адже в наш час немає нічого легшого, ніж видрукувати власну книжку: це не так вже й дорого, і немає жодних цен­зурних перешкод, котрі в інформаційному суспільстві декому маряться як ностальгійні спогади. Одначе, є відмінність між виданням книжки на ризографі та появою її друком у престижному видавництві. Є різниця між виходом поетичної збірки з волі автора, та внаслідок перемоги у лі­те­ратурному конкурсі. Видавництво більше не є всього лиш конторою, яка організовує видання, – це інституція, котра бере на себе сміливість га­рантувати власну планку якості публікованого (винесеного на публіку) тексту. Саме таку функцію намагається виконувати «Буква і цифра», беручи до публікації одні тексти з мере­жі та відкидаючи інші; саме в той спосіб розмежовуватимуться блоґи, публіковані в мережі самостійно, та ті, котрі долучатимуть до своїх сайтів авторитетні (тут і зараз, лише тут і зараз) видавничі центри. Йдеться про дові­ру до їхньої адреси, тієї, з якої починатимуть свій вечір читачі завтрашнього дня.