Юлія Кривицька. Спільноти як «лакмусовий папірець» українського сучасного мистецтва 

 «Проект спільнот», 23 лютого – 25 березня, Київ, ЦСМ, вул. Сковороди, 2

Молоді українські художники з групи Р.Е.П., зорга­нізувавши пристойну кількість художніх проектів в різних містах і в різних країнах, вирішили спробувати себе в новому амплуа і стати кураторами. В якості полігону створено «ШТАБ» в рамках Центру Сучасного Мистецтва при НаУКМА. За словами «ре­піс­тів», метою цієї ініціативи було показати «культурний ландшафт, сформований новою генерацією сучасних художників».

Як результат, в тому самому Центрі Сучасного Мистецтва 22 лютого цього року з’явився «Проект спільнот», складовими частинами якого стали як з безпосередньо виставка, так і серія лекцій-презентацій, які ви­значили пріоритети діяльності залучених до проекту спільнот. Експозиція вийшла відверто строкатою та нецілісною. Але саме так «репісти» і хотіли. Вони говорять, що не прагнули демонструвати штучну ситуацію в мистецтві, показувати «прилизані», прикрашені роботи, вишукувати неіснуючу гармонію серед митців і їх творів. «Репівці» прагнули показати спільноти такими, якими вони є, – різними.

Отже, у фокусі проекту – спільнота як об’єднання молодих художників у ситуації «від­сутності системи арт-інституцій, суспільного зацікавлення, рин­ко­вого попиту й художньої освіти, яка має бодай якийсь стосунок до актуальності, за браком будь-яких зовнішніх стимулів». Хоча описана ситуація відсутності зовнішніх стимулів є сумнівною. Все ж таки, арт-ринок поступово в Україні формується, поволі виникають нові інституції, ресурс українських митців цікавить закордонних кураторів, тому спокуса вигідної репрезентації якщо не в Україні, то деінде все таки існує. А формування спільноти як такої є допоміжним засобом для успіш­ного просування в будь-якій системі. Та й недосконалість зов­нішніх умов не є запорукою «святості» намірів митців.

Що б там не було, участь у проекті взяло сім спільнот. Кожна з них заслуговує на окрему увагу своїми спробами бути своєрідними та актуальними.

Почати можна з Херсонської художньої спільноти, найбільш маргінальної серед усіх. Про­вінційність херсонців дозволяє їм претендувати на некомерцій­ну чистоту творчих намірів. Херсонці демонструють можливості мистецтва поза глобальним контекстом. Воно дещо наївне, дещо дике, але безумовно само­бутнє, виразне й безпосереднє. Усі ці риси виявили себе як у самих роботах, так і в хаотичній експозиції, де в три-чотири рівні нагромаджуються графічні роботи, різнобарвні полотна різної тематики і жан­рів. Картину доповнює серія різнопланових відео-творів.

«SOSка» – харківська експериментальна галерея-сквот, яка відкрилась 2005 року завдяки зусиллям групи молодих харків­ських художників та теоретиків: Миколи Рідного, Ганни Кривенцової, Олени Полященко, Белли Логачової. За цей короткий проміжок часу «SOSка» здійснила 14 проектів у Харкові, Києві, Москві, Кракові, Тбілісі та Кремсі (Австрія). Їхня позиція вирізняється найбільшою соці­альною і політичною критичністю. «SOSка» оперує лише су­час­ними медіа-засобами – ві­део і фотографія, представляючи в рамках «Проекту спіль­нот» фото- і відеопроекти, а також документацію своїх перформан­сів, хепенінгів і публічних акцій.

«Totoro Garden», недовготривала мистецька інституція, існувала протягом літа 2006 року у Києві (5 виставок + 4 вечірки). Принципова експерименталь­ність, різнобій учасників та творчих медіа дозволяють представникам «Totoro Garden» позиціонувати себе як великий «воркшоп, що дозволив певній кіль­кості талановитих та озброєних різноманітними медіа людей подолати першу сходинку мистецької інституціалізації».

«Карпатський театр» – мережева, варіантна, динамічна організація, яка робить можливим створення різних проектів (відео- та театральні акції, ви­став­ки, читання, кіновечори та ін.), що виходять під маркою «Карпатський театр». Очевидно,
потреба об’єднуватися в спільноти притаманна не тільки україн­ським художникам, а й європейським, що підтверджує існування «Карпатського театру». Об’єктивно, це об’єднання не є українським, максимально його можна назвати інтернаціональним, якщо не німецьким. Українськими в ньому є походження ініціатора Івана Базака (постій­но проживає в Німеччині) і назва спіль­ноти, яка не стільки відбиває географічну приналежність, скільки інтригує німецький арт-простір своєю екзо­тичністю.

Група ґрафітістів «Psia Krew» представила документацію своєї провокаційної гри з архітектурою міста та його мешканцями. Зазвичай графіті є невловимою мистецькою діяльністю, тому фотодокументація – чи не єдиний засіб репрезентації в експозиційних межах тієї чи тієї інституції. Учасники групи Лодек, Ура, Кіот, Гомер провокують українське суспільство абсурдно-пропагандистськими зображеннями Олегатора, ікони-черепа, нью-йоркським райтингом. Ця спільнота порівнює себе з бойовим загоном,
а свою ґрафіті-діяльність – із «вуличною ґерільєю».

«Penoplast» можна вважати мультидисциплінарною спільнотою, до складу якої входять як художники, так і музиканти. Продукт спільноти – хаотична абсурд­на суміш музики, перфомансу, інсталяцій та інших художніх засобів. В межах «Проекту Спільнот» Penoplast представив як безпосередньо перформанс (виступ групи на відкритті виставки), так і інсталяції, фотографії, об’єкти (концертні костюми, елементи декорацій, сценічний реквізит).

Власне організатори – група Р.Е.П. – запропонували публіці проект «Патріотизм», що змістовно є критикою крайнього правого мистецтва, мистецтва, що є патріотичним, і при цьому слугує державі часом завуальованою, часом відвертою пропагандою потрібних ідей. Схематичні чорно-білі зображення втілюють матрицю універсальності мистецтва. Патріотичне мистецтво, на думку авторів, має бути «загальновживаною системою знаків для вираження патріо­тично­го почуття», загальнозрозумілим, чіт­ким і недвозначним. Іронічність під­креслюють вимоги виконувати зображення через трафарет, затверджувати їх в державних органах, дотримуватися словника символів, обов’язкового для художників.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що єдиним об’єднавчим критерієм для учасників проекту стали мережеві зв’язки та здатність діяти в межах нехай неформальної, але організації. Музиканти, художники, акціоністи, українці і не-українці за походженням, різного віку і статі, запрошені Р.Е.П.-ом, презентували не індивідуальну творчість, а художнє обличчя групи – отже, опосередковано, – і контекст її діяльності.

Зважаючи на те, що «Проект спільнот» є першою ініціативою «репістів» в рамках «Штабу», їм можна вибачити певні недоліки. Щоправда, потрібно розібратись, чи є в цьому суперечливому проекті «недоліки» і в чому вони полягають. Адже мистецтво не обов’язково має подобатись, викликати сльози «замилування» та дружні оплески. Мета проекту – сформувати своєрідний зріз покоління, яке пропонує українському глядачеві експериментальне сучасне мистецтво, без обов’язкових «милиць» арт-ринку – відомих кураторів, впливових арт-інституцій, гучних арт-подій, всепроникних піарщиків та бюрократичних кайданів Спілки художників. Можна сподіватись, що набравшись досвіду за кордоном та не втративши власної самобутності, альтруїстичного запалу, художники й надалі куруватимуть подібні мистецькі експерименти, – формуючи демократичне середовище творчих спільнот.

Довідка

Група «Революційний Експериментальний Простір» була створена наприкінці 2004-го під час подій «Помаранчевої революції». Від самого початку діяльність групи була спрямована на інтер­активні соціальні проекти та дослідження мови публічного звернення.

2005 – рік резиденції групи Р.Е.П. у Центрі Сучасного Мистецтва при
НаУКМА. Під час резиденції групою, яка налічувала двадцять художників було здійснено п’ять групових виставок, «Літня лабораторія», а наприкінці року розпочалася «Інтервенція», – серія акцій у публічному просторі.

На сьогодні група Р.Е.П. складається з шістьох художників: Жанни Кадирової, Лесі Хоменко, Микити Кадана, Лади Наконечної, Володимира Кузнецова та Ксенії Гнилицької.

На початку 2007-го група створила «Штаб» – інституційне формування на базі ЦСМ, спрямоване на підтримку молодих художників та утворення потужної культурної ситуації покоління.