ЗМІСТ

Політологія

Катерина Біла. Національні інтереси України в контексті стратегій Росії і НАТО
Юрій Мельник. Західна Європа – США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства
Олександр Гладкий. Недосконалість демократії
Світлана Лозниця. Вдосконалення людини та його вплив на соціально-економічний розвиток суспільства в концепції М. Вебера:
сучасні реалії та перспективи
Марія Лобанова-Гулак. Теорія і практика бернштейніанства і шляхи розвитку лівих сил у Східній Європі в останнє десятиліття ХХ сторіччя
Леся Медвідь. Шістдесятництво: філософія та естетика опору
Тарас Батенко. Політична сатира у ролі “Великого інквізитора” (спроба окреслення методологічної основи перед початком дослідження)

Історія

Ігор Чорновол. Політичні аспекти народницької історіографії: від М. Костомарова до М. Грушевського
Іван Патриляк. Військові плани ОУН(б) у світлі інструкцій Революційного проводу (березень 1940 – травень 1941 рр.)

Літературознавство

Іван Гайванович. Винниченкова система конкордизму як проект саморегуляції суспільства
Олександр Хоменко. Куди ведуть дороги “шведських могил”? (Микола Хвильовий і проблематика становлення утопічного дискурсу української літератури)

Архіви

Ігор Чорновол. Видатні особистості Австрійського Райхсрату і Галицького Сейму у “Споминах з мого життя” Олександра Барвінського
Олександр Барвінський. Спомини з мого життя (уривок)
Вахтанг Кіпіані. Чорновіл versus Хрущов (до історії одного фото)

Ігор Чорновол
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ НАРОДНИЦЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ: ВІД М. КОСТОМАРОВА ДО М. ГРУШЕВСЬКОГО

Над усім українським рухом ХІХ ст. ще й досі тяжіє обвинувачення в «культурництві». Вважається, що ніби-то українські діячі тієї доби свідомо ігнорували політичну сферу і через це «політизація» українського національного руху відбулася надто пізно – аж у 90-і роки ХІХ ст. Така думка випливає із загалом зневажливого ставлення історіографів радянського періоду до сфери культури та її недооцінки. Історики звикли дивитися на суспільство крізь призму марксистської концепції суспільно-економічної формації, згідно з якою культура – це лише вузенька галузь надбудови, а сама по собі надбудова в порівнянні з базисом – другорядна частина цієї схеми /1/. В програмах історичних курсів увага зосереджувалася на економіці, соціальних конфліктах та війнах. Культура розглядалося в останню чергу, а на семінарські заняття, як правило, не виносилася. Ситуація ускладнюється незнанням українськими істориками іноземних мов, що значно утруднює доступ до інших, альтернативних марксистській, соціологічних схем, зокрема тих, що урівноважують культурну й політичну галузі та стверджують їхню взаємозалежність.

Кожний націоналізм акцентував увагу насамперед на національних ознаках своєї спільноти, а всі вони належать до культурної сфери. Звідси – тісне єднання культури з політикою. Врешті, ніхто ще не пробував оцінювати бісмарківський «Kulturkampf» як явище не політичне, а культурне. Тим більше не варто ігнорувати культурну спадщину представникам так званих «недержавних націй», оскільки інтелектуальними підставами існування політичних рухів цього типу були дослідження в галузі етнографії, лінгвістики і, звичайно, історії. Як вважає академік Іван Дзюба, «українські культурні рухи готували й інспірували рухи національно-політичні, були їхнім животворним духом»/2/. Знаменний факт, що усі чолові діячі українського національного руху другої половини ХІХст. в Наддніпрянщині були фаховими істориками. І насамперед українська історія була основою леґітимності українських національно-визвольних змагань.

Висвітлити вплив історіографії другої половини ХІХ ст. на
формування теорії і практики українського національного руху – завдання цієї статті.

Микола Костомаров

Творчий шлях М. Костомарова Юрій Пінчук вдало охарактеризував наступною фразою: «від історії до політики і через неї до історії»/3/. Світогляд М. Костомарова формувався під впливом ідей французького просвітительства – його батько був завзятий прихильник Вольтера, Дідро і інших французьких енциклопедистів. У студентські роки М. Костомарова Харківський університет, де він навчався, вважався найбільшим центром шеллінґіанства в Російській імперії/4/. Характерна для романтичної німецької філософії ідея «народного духу» як основного історичного двигуна, очевидно, була сприйнята й М. Костомаровим Крім того, саме Харків був першою «столицею» українського національного відродження
ХІХ ст. Значний вплив на М. Костомарова справила також творчість Адама Міцкевича, окремі поеми якого («Konrad Wallenrod» і «Dzіady») він знав напам’ять/5/. Треба згадати й загальну духовну атмосферу тієї доби початку ренесансу слов’янських ідентичностей і характерної для неї популярності ідеї всеслов’янської єдності та водночас багатоманітності.

Отже, М. Костомаров діяв в дусі часу, коли, із студентської лави виявляючи схильність до історичних досліджень, розпочав пошуки в минулому імперії того, чого там, на перший погляд, ніколи не було: традиції народоправства і народної ініціативи взагалі.

Інтерес до історичної науки йому прищепив професор Михайло Лунін – випускник Дерптського університету, де він захистив дисертацію з філософії. Під його впливом, переглянувши величезну кількість книжок, молодий Костомаров задався питанням: «Чому це в усіх історіях товкмачать про видатних державних діячів, іноді про закони й установи, але ніби легковажать життям народної маси? Бідний мужик, хлібороб, трудівник немовби не існує в історії, чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почуття, способи проявів його радощів і суму? Швидко я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, а й у живому народі. . . Але з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то слід розпочати з його малоруської гілки»/6/.

Майже одразу М. Костомаров прийшов до переконання, що історія України («Южной Руси») зовсім інша, ніж історія Росії («Северной Руси»). Разом із знаннями про етнічну самобутність українців це дало йому підстави зробити висновок про окремішність української народності.

Взагалі, М. Костомаров був свято переконаний у тому, що історик має бути одночасно етнографом і навпаки (цій проблемі він присвятив спеціальну працю – лекцію «Про відношення руської історії і етнографії», прочитану ним у Географічному товаристві
у 1863 р. )/7/.

У центрі творчої спадщини М. Костомарова – три програмно-історіософічні статті, написані під час апогею чергової російської «відлиги», у 1861р. , – «Думки про федеративне начало в стародавній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». Історію Російської імперії він інтерпретував як одвічну боротьбу двох тенденцій: демократичної федеративно-вічевої і деспотичної монархічно-централізаційної. На його думку, носієм демократично-федеративного напрямку була українська народність, а деспотично-централізаційного – російська. Крім того, досконало знаючи східнослов’янську етнографію, він проаналізував і довів цілковиту протилежність двох національно-психологічних типів: російського і українського. Ці відкриття спонукали його до висновку про те, що російське самодержавство – це «продукт монгольського поневолення, засвоєний московськими князями і пересаджений на східнослов’янський ґрунт для внутрішнього вжитку, так би сказати, він . . . проголосив се централістичне самодержавіє за явище глибоко противне народньому життю – «слов’янському духові» – говорячи тодішньою термінологією – таким, що з ним не можна було говорити, ні толерувати». «Відмежовуючись від практичної політики, він настоював на тім, що коли б східнослов’янське життя було полишене свому природному розвиткові, воно неодмінно вилилося б в форму свобідної федерації земель. Монгольське завоювання збило його з сього нормального шляху, прищепивши принцип азійського деспотизму, а західноєвропейські взірці оформили цей московський деспотизм на європейський кшталт. Історик не договорював, що нормальне життя мало бути відновлене тільки поворотом від централізму і абсолютизму знову до самоврядування і федерації, але се читалося всіма між рядками»/8/.

М. Костомаров вперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше інтуїтивний, образ цих ідеалів). Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ, М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму»/9/.

Твори М. Костомарова мали феноменальну популярність. Цьому сприяв легкий і захоплюючий авторський стиль, що зближував їх з белетристикою (це давало підстави деяким критикам заперечувати науковість його праць).

М. Костомаров – єдиний з плеяди видатних українських істориків, котрий водночас трактується як класик російської історіографії, один із засновників народницького її напрямку. Як вважав М. Грушевський, «Костомаров був одним з предтеч великої східноєвропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше, ніж Монтеск’є або Руссо великій французькій»/10/. Слід зауважити, що в часи недавнього історичного буму, пов’язаного з епохою «перебудови», його твори в Росії перевидавалися частіше, ніж в Україні.

Як вважало чимало дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов) М. Костомаров був особою з подвійною російсько-українською національною ідентичністю. Врешті, його батько був росіянин, а мати – українка. Протягом усього свого життя М. Костомаров твердив, що почуття власної окремішності не перешкоджає українцям почуватися лояльними стосовно великоруської народності й державності. За це М. Драгоманов охрестив його «справжнім общеруссом», котрий водночас «не переставав бути українським автономістом свого роду»/11/.

Особливо непослідовним був М. Костомаров у визначенні співвідношення: література українська – література російська. Одним з перших він розпочав писати літературні твори українською, в свої молоді роки навіть перекладав українською мовою Шекспіра і інших світових класиків (літературна спадщина М. Костомарова не менш об’ємна, ніж історична/12/). Але вже на початку 60-х років, обґрунтовуючи необхідність україномовної літератури, він написав: «Смішно було б, коли б хто-небудь переклав на південноруську мову «Космос» Ґумбольта чи Римську історію Моммзена: для творів такого роду час ще не настав»/13/. А на початку 80-х років він вже пропагував гасло «малоруська література для хатнього вжитку»/14/. Непослідовність М. Костомарова спонукала Григорія Грабовича до такого висновку: «І факт залишається фактом, що історик і письменник, який більше, ніж будь-хто в Росії третьої чверті ХІХ ст., репрезентував і захищав українську справу, був також тим, хто, попри всі практичні наміри, прирікав її на неминучу вторинність. У певному сенсі він служив водночас маяком і перешкодою на шляху національного відродження, джерелом світла і деформуючим началом для національної перспективи»/15/.

Сам М. Костомаров виправдовував свій національний дуалізм, по-перше, спільним корінням «двох руських народностей», а по-друге, ніде дітись, «вища верства общества в Малоросії» вважає російську мову («книжный русский язык») своїм «інтелігентним язиком»/16/.

Та попри все, творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою існування перших організаційних осередків українського національного руху – «громад».

Володимир Антонович

В. Антонович обрав українську національну ідентичність у зрілому віці. Як і в випадку з М. Костомаровим, його українофільство мало передусім соціальне підґрунтя, як це він сам говорить, «притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної теорії, я одкрив сам собою українство»/17/. В. Антонович прийшов в український рух з польського середовища, котре аж до повстання 1863 р. перебувало під переважаючим впливом еґалітаристських ідей французького просвітительства. Захоплення цією ідеологією мало за наслідок явища «балагульства», а згодом «хлопоманства». «Хлопоманом» був і В. Антонович. Більше того, він дуже швидко вибився в керівники цього руху і став найавторитетнішим лідером польської молоді в Києві. Спостереження за народним життям, однак, спонукали його до висновку про етнічну окремішність автохтонного населення України. Разом із колом однодумців В. Антонович приймає рішення повністю злитися з ним, прийняти його мову й культуру. Тому він розриває з польським патріотичним середовищем і входить до тільки-но створеної «громади».

Вже в свої студентські роки В. Антонович надавав великої ваги історичній науці, розраховуючи знайти в ній відповіді на актуальні проблеми сучасності. В зв’язку з цим він облишив навчання на медичному факультеті і перевівся на історично-філологічний факультет/18/.

Історична спадщина В. Антоновича не мала такого яскраво вираженого політичного спрямування (за невеликим винятком друкованих у Галичині творів, а також курсів, читаних нелегально гурткам втаємничених осіб, в основному вони не збереглися), як спадщина його попередника М. Костомарова. Далі розвиваючи народницьку схему останнього, з-поміж усіх українських істориків В. Антонович був чи не найортодоксальнішим позитивістом. Чимало його сучасників закидали йому, що він, мовляв, даремно витрачає стільки енергії на заняття, з їхньої точки зору, нічого не вартими археологією чи нумізматикою (В. Антонович – «батько» української археології). Та в дійсності такі оцінки надто поверхові. В. Антонович розглядав історію як одне з основних джерел української національної ідентичності і шукав ці джерела навіть у таких «дріб’язкових» галузях як археологія чи нумізматика. Взагалі, окрім
П. Куліша, ніхто з тодішніх українських діячів не надавав такого великого значення культурі, як він.

З превеликим невдоволенням В. Антонович спостерігав, як його сучасники захоплюються культурними проявами російського лібералізму. На його думку, саме в перевазі культурної спадщини росіян над українською культурою слід шукати пояснення швидкому поступові російщення України. Вихід він вбачав у переорієнтації на незмірно вищі, з його точки зору, західноєвропейські культурні зразки. Проте такий заклик
В. Антоновича («Лист подорожнього») зрозуміння в основному не знаходив, а лівиця (М. Драгоманов і його прихильники) розцінювали його як прояв ксенофобії/19/.

Протягом усього свого життя В. Антонович провадив активну громадсько-політичну діяльність. В роки своєї молодості він був завзятим радикалом, за що засуджувався шляхтою і навіть обвинувачувався в комуністичній пропаганді. Проте практиковане ним «ходіння в народ» спонукало його до висновку, що селянська маса в основному не готова до сприйняття еґалітаристських ідей. Поступово він еволюціонізував в напрямку до консерватизму і повного заперечення позитивного балансу революційних доктрин. Наприкінці 70-х років наукові зацікавлення зблизили його з багатьма польськими істориками (передусім з Олександром Яблоновським і Валеріяном Калінкою), котрі пропагували тверезіший і критичніший підхід до історичного минулого Польщі й України, ніж це робили їх попередники романтики. Крім цього, після подорожі по Італії у 1880 р. у нього виникає думка про перетворення Галичини на «український П’ємонт», тобто про перенесення центру українського політичного й культурного життя з Києва до Львова. Ця думка викликала співчуття також серед його польських колег. Врешті, цій ідеї сприяла й політична кон’юнктура 80-х років, коли галицькі поляки й народовці, налякані значною популярністю москвофільських ідей у Галичині (що засвідчив львівський судовий процес 1882 р. над провідними москвофільськими діячами), тяжіють до порозуміння. Ідея польсько-української угоди в Галичині була реалізована в 1890 р. (так звана «нова ера»). Акція виявилася короткотривалою, проте позначилася важливими здобутками для українців у національно-культурній сфері (відкриття у Львівському університеті кафедри історії України та призначення її керівником М. Грушевського, офіційне визнання австрійським урядом українського фонетичного правопису, що був заборонений у Росії, реформа Товариства ім. Т. Шевченка, створення нових гімназій і ін.). Внаслідок усього цього Львів перетворився на всеукраїнський культурний центр, а вже перетворення його й на політичну столицю України стало питанням часу/20/.

Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.

Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.

Розгляньмо конкретні наукові ініціативи українських діячів, В. Антоновича зокрема, що мали визначальний вплив на подальшу еволюцію української національно-політичної думки.

Науково-організаційні ініціативи в Наддніпрянській Україні

Зрозуміло, що в Російській імперії історичні установи могли існувати лише в руслі відомої формули «самодержавие, православие, народность». Варто зауважити, що царські чиновники чудово розуміли вагу історичних досліджень. Так, київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков вважав, що «историческая наука должна служить подспорьем национальной и патриотической администрации, а разрабатывающее ее ученье должно стать одним из органов этой администрации»/23/. Проте об’єктом діяльності всіх створених російською адміністрацією наукових установ все ж була історія «Юго-Западной России», тобто України, тому не дивно, що в них охоче працювало чимало українських патріотів. І незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, однак такі організації, як Київська археографічна комісія/24/, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства/25/, Історичне товариство ім. Нестора-літописця/26/, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою частиною легітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси» М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського «Kulturkampf»-у, тому у 1876 р. не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови. Проте національний напрямок інших наукових установ був не настільки очевидний, і вони продовжували успішно функціонувати. Цікаво зазначити, що радянські ортодокси від науки були набагато далекоглядніші, ніж царська цензура, і в 1972 р. стали на заваді спробі відновлення «Київської старовини» – з їхньої точки зору, видання «буржуазно-ліберального» й «націоналістичного»/27/.

«Руська історична бібліотека» О. Барвінського і українська історична наука в Галичині

Відсутність, крім етнографічних, вагомих візуальних відмінностей українців від росіян, спільні риси культурно-історичної спадщини (православ’я; церковно-слов’янська мова; російський імператор вважався прямим спадкоємцем держави київських Рюриковичів) сприяло тому, що чимало українців добровільно обирали російську національну ідентичність. Причому це явище характерне не тільки для Наддніпрянщини, а й, Галичини, де існувала потужна інтелектуально-політична течія, прихильники якої схильні були ідентифікувати себе з росіянами і з цієї причини завзято поборювали галицьких прибічників власне проукраїнської орієнтації. До числа москвофілів належали й перші фахові галицько-українські історики (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.). У центрі уваги їхніх наукових зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, і оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Інтелектуальний потенціал народовців (цей власне проукраїнський нурт розпочав формуватися значно пізніше, лише в 60-і роки), котрі початково майже поголовно були студентами, був набагато нижчий. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів, народовці іноді вдавалися навіть до різких випадів проти археографічних досліджень взагалі/28/. На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку з причини відсутності української літературної мови, згодом через її заборону). До цього слід додати, що й ці праці мали бути пристосовані до традиційних російських історичних схем. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського політичного напрямку, в Галичині зокрема.

В умовах остаточної переорієнтації «Старої Громади» на реалізацію ідеї «українського П’ємонту» проблема подолання перешкоди такого типу була особливо актуальною. У 1885 р. Київ відвідав галичанин Олександр Барвінський. Під час його розмов з членами «Старої Громади» обговорювалася й проблема започаткування в Галичині видавництва для випуску історичних праць українською мовою. Так з’явився задум «Руської історичної бібліотеки». О. Барвінський був фаховий історик, проте особливих талантів у нього не було. Зате це була людина винятково працездатна й цілеспрямована. Внаслідок вже наступного року в Тернополі з’явився 1-й том «Руської історичної бібліотеки». Серія проіснувала до 1904 р., причому її останні томи видавалися під егідою Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.

На зустрічах О. Барвінського з В. Антоновичем обговорювалися й проблеми термінології. Особливо складно було з терміном «Україна». В Галичині були поширені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В. Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну і таким чином з’явилася згодом дуже популярна формула «Русь-Україна». Отже, саме «Руська історична бібліотека» започаткувала велику справу пропаганди терміна, що відіграв визначальну роль у становленні уявлень про спадкоємність і самобутність української історії. Її політичне значення полягає в тому, що галицькі народовці отримали поважні історичні аргументи у боротьбі з інтелектуальними засадами москвофільства/29/.

Кафедра історії України у Львівському університеті

Ще більший вплив на процес нівеляції галицького москвофільства мало створення у Львівському університеті кафедри історії України.

Цей задум виник ще на початку 60-х років. У 1862 р. було звільнено з посади професора Санкт-Петербурзького університету М. Костомарова, і галицькі народовці задумалися над тим, чи не можна було б його запросити до Львівського університету/30/. Однак молода народовська громада не користувалася тоді належними впливами в середовищі австрійських політиків, необхідними для впровадження цієї ідеї в життя, тому вона й не була реалізована.

У листопаді 1880 р. 76 студентів Львівського університету подали до відома академічного сенату петицію про заснування кафедри історії Русі. Сенат ознайомив із змістом цієї петиції викладацький склад філософського факультету, до якого мала б належати новостворена кафедра. Філософський факультет поставився до пропозиції прихильно, але зауважив, що одночасно з кафедрою руської історії мусить бути відкрита кафедра історії Польщі. Крім того, було вказано на те, що на даному етапі немає фахівця, здатного зайняти посаду доцента кафедри історії Русі. Тому в липні 1881 р. студенти отримали відповідь, що сенат не може задовольнити їхню петицію/31/.

Не знати, як вплинула петиція руських студентів на справу заснування кафедри польської історії, але вже в жовтні 1881 р. сейм вирішив поклопотатися про її відкриття. Кафедру історії Польщі було відкрито в лютому 1883 р./32/.

Проблема створення у Львові кафедри історії України стала актуальною в другій половині 80-х років – у зв’язку з розвитком польсько-українських угодових контактів. Вже під час зустрічей О. Барвінського з князем Адамом Сапігою в 1886 р. було порушене це питання, і вже тоді кн. А. Сапіга надавав йому великого значення, причому не стільки академічного, скільки політичного. Очевидно, що сам факт відкриття у Львові кафедри української історії свідчив би про визнання офіційним Віднем окремішності українського народу, що було б повною противагою політиці переслідування українства в Росії. Крім того, покликання на неї В. Антоновича сприяло б утвердженню української ідеї в Галичині. Тому проблема відкриття кафедри історії України у Львові стояла на чільному місці вимог наддніпрянців у їхніх контактах з австрійським урядом та поляками і була однією з тих пропозицій, які подали народовці на розгляд намісника Галичини восени 1890 р.

Справа не йшла гладко. Прихильникам кафедри української історії довелося поборювати певні стереотипи та забобони у Відні як щодо особи В. Антоновича, так і до українців взагалі. Так, міністр освіти уряду графа Е. Таффе барон Павло Ґавч не вважав українців окремою нацією. Можна здогадуватися, що він розумів всі вигоди українського сепаратизму для Австро-Угорщини і хотів того чи ні, був змушений підтримувати українців, однак їхня окремішність, з його точки зору, була дуже проблематична. Що стосується кафедри історії України безпосередньо, то його думка щодо неї була такою: «Історія українського народу не є галуззю окремої науки» (іst noch keіne konkrete Wіssenschaft)/33/. Однак у даному випадку голос міністра освіти, без сумніву, не був вирішальний – у цій справі австрійський прем’єр-міністр прислухався не до нього, а до прихильних українцям намісника Галичини графа Казимира Бадені та міністра закордонних справ графа Ґустава Кальнокі.

Серйознішою перепоною на шляху призначення В. Антоновича була його приналежність до православної конфесії. В очах австрійських та галицьких політиків православ’я асоціювалося з російською імперською ідеєю. Крім того, полякам було відомо, що свого часу В. Антонович свідомо змінив своє католицьке віросповідання на православне – цей факт також свідчив не на його користь/34/.

Врешті, 6 вересня 1892 р. урядова «Ґазета Львовска» та «Діло» принесли звістку про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який очолить її, викладатиме по-українськи/35/. Дослівно її назва звучала так: «друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи» (zweіte Lehrkanzel der Weltgeschіchte mіt besonderer Berucksіchtіgung der Geschіchte Osteuropas). Відсутність у ній терміна Україна австрійські чиновники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією/36/. Однак запевнення такого типу не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у наданні назви кафедрі був голос польських політиків. Як писав міністр освіти 22 березня 1892 р., «На основі фахової оцінки трудно отже, зокрема, в останньому часі задовільнити бажання українських послів у справі відкриття у Львівському університеті катедри історії українського народу, оскільки виключення українського населення Польщі з історії Польщі в даних обставинах не має наукової підстави і могло б викликати шкідливий для краю і для монархії конфлікт між польським і українським населенням»/37/.

Проте, здавалося, справа підходила до кінця, а імператору залишалося лише іменувати В. Антоновича звичайним професором даної кафедри. Однак В. Антонович раптово відмовився від своєї нової посади. Як свідчив О. Барвінський, головну роль тут відіграли його особисті проблеми/38/. Цієї думки традиційно дотримувалася українська історіографія. Винятком був Олександр Лотоцький, який у спогадах написав, що В. Антонович відмовився від кафедри не тільки через похилий вік, «а й тому головне, що по своїй вдачі не надавався він на те, щоб угрузнути у складні тоді галицькі обставини так, як се пасувало бойовій натурі Грушевського»/39/. Факти свідчать, що така думка ближча до істини. В. Антонович дуже болісно реагував на невдачі політики «нової ери» – політики, заінавґурованої насамперед ним і О. Кониським. Особливо ж він переймався тим, що галицькі радикали, в яких він вбачав своїх
найближчих союзників в політиці «українізації» Галичини, їй опонували.

У той час М. Грушевський перебував під значним впливом В. Антоновича та О. Кониського і частково був посвячений у їхню «галицьку» політику. Немає ніякого сумніву, що всі троє були тоді однодумцями. Слід зауважити, що від своїх київських протеже він отримав категоричні рекомендації займатися наукою і в політичні баталії не втручатися. Та водночас наукова діяльність М. Грушевського повинна була мати політичне забарвлення. Його праці мали на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян історичного досвіду. Можна з певністю сказати, що із своїм завданням він впорався чудово. Оцінюючи покликання на новозасновану кафедру історії України М. Грушевського як здобуток «нової ери», треба погодитися з О. Лотоцьким, що «коли б «нова ера» обмежилася лише цим досягненням, то наслідки діяльності М. Грушевського в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський»/40/.

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка

Проект українського наукового товариства в Галичині виник у другій половині 60-х років під час зустрічей О. Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пильчиковим41. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Товариство ім. Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності.

О. Кониський не відмовився від своєї ідеї і в 80-х роках. Задум товариства цілком відповідав концепції «Старої Громади» «через культуру в політику» і полягав у наступному: створення української науки довело б інтелектуальну спроможність української мови (відсутність наукової термінології давала підстави вважати український народ нецивілізованою спільнотою, саме тому значна частина австрійських урядовців скептично ставилася до ідеї національної окремішності українців аж до кінця 90-х років ХІХ ст., тобто доти, доки Наукове Товариство ім. Т. Шевченка не видало низку своїх праць), зміцнило б національну свідомість, а його успішна діяльність, можливо, сприяла б скасуванню Емського указу 1876 р. У лютневому випуску львівського часопису «Правда» за 1889 р. зустрічаємо думку про потребу переміни Товариства ім. Шевченка в наукове на зразок сербського «Дружства» або колишнього «Товариства Приятелів Наук» у Кракові з метою, щоб воно стало основою майбутньої Академії наук. Товариство мало б бути поділене на 4 секції: філологічно-філософську, природничу, етнографічну та правничу. Автором цієї статті був О. Кониський/42/. Ідея реалізувалася через три роки: 13 березня 1892 р. відбулися загальні збори Товариства ім. Шевченка, які схвалили новий статут, перетворивши товариство в наукове/43/. Авторами статуту були В. Антонович, О. Кониський та О. Барвінський/44/.

З приводу заснування НТШ цікаві спостереження зробив М. Возняк. Він звернув увагу на опублікований у 1928 р. в Києві в «Листуванні І. Франка і М. Драгоманова» лист І. Франка від 8 червня 1891 р., де йдеться про те, що в тому разі, коли НТШ видасть 2–3 томи записок, цісар визнає за ним статус Академії наук та надасть субсидію в розмірі 30 тис. ґульденів. Цю звістку привіз у Наддніпрянщину В. Антонович, який на початку 1891 р. побував у Галичині та Відні/45/. Очевидно, що наддніпрянці захопилися цією ідеєю: українська Академія наук в Австро-Угорщині мала б, без сумніву, резонанс у світі набагато більший, ніж кафедра української історії. Тим більше, що у випадку створення останньої термін «український» можна було б обійти, у випадку ж національної Академії наук без нього обійтися було неможливо – без такої назви її існування втрачало всяку рацію. Крім того, видання НТШ своїх записок свідчило б про інтелектуальну спроможність української мови, в чому сумнівався австрійський міністр освіти бар. П. Ґавч та чимало високопоставлених австрійських чиновників.

Скориставшись із сприятливої атмосфери польсько-української угоди, галицько-українські політики забезпечили НТШ сталі фінансові дотації з боку австрійського уряду, а згодом і від Галицької автономії. Саме ця фінансова підтримка дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути поважну видавничу діяльність та здобути престиж у наукових колах Європи. У 1906 р. вчені НТШ продукували в середньому одну статтю в тиждень, протягом 1892–1913 рр. товариство видало 798 найменувань друкованої продукції (!). «На рівні національних аспірацій і за відсутності будь-яких переваг, що їх надає політична самостійність, цю інституцію треба розглядати не тільки як наукову лабораторію, а й як престижну національну репрезентацію, – вважає Степан Горак. – Чимало її членів провадили політичну діяльність, а одночасна їхня участь в економічних і культурних інституціях вносила плутанину, таким чином, їх вважали національними лідерами»46. «Завдяки йому (НТШ. – І. Ч.) – пише М. Грушевський, – в передреволюційнім смерку, саме перед революцією 1905 р. українське питання, постулат національних прав українського народу узброївся таким аргументом, як наявність української науки. Коли поява Шевченка... сама собою рішила проблему української літератури, Товариство його імені не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури»/47/. «...НТШ свого другого періоду (1894–1914. – І. Ч.), який можна окреслити епохою бурхливого росту наукової творчості, положило тривкі підвалини під творення свідомої української нації. Я не маю сумніву, – твердить Омелян Пріцак, – що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулися б на визвольні змагання»/48/.

Михайло Драгоманов

Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери. Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя/49/. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)/50/. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з’явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

М. Драгоманов походив з ліберальної родини лівобережної шляхти, його дядько був декабристом – все це не могло не відбитися і на його власних переконаннях. Опинившись у розпал відлиги кінця 50-х – початку 60-х років у Києві, він узяв активну участь у пропаганді емансипаційних ідей та поширенні серед простого люду освіти. Егалітаризм світогляду М. Драгоманова, як це було й у випадках із М. Костомаровим й В. Антоновичем, привів його в український табір. Щоправда, через свій надмірний космополітизм М. Драгоманов початково тримався дещо осторонь українського руху/51/, проте вже на початку 70-х років він входить до числа найавторитетніших лідерів «Старої Громади».

Під час свого перебування за кордоном у 1871–1873 рр. М. Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл» /52/. Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему, в чому й полягає секрет його популярності (на цьому полі конкурентів у нього не було). М. Драгоманов надав народницькій теорії М. Костомарова ідеологічної завершеності. Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. У 70-х роках його погляди в цілому відповідали переконанням членів «Старої Громади», тому в 1876 р. за їхнім дорученням М. Драгоманов виїхав до Швейцаріії з метою закласти закордонний центр пропаганди українофільства. Таким чином, саме М. Драгоманов започаткував українську політичну еміграцію. Однак у 80-х роках «Стара Громада» значно поправіла і на цьому ґрунті між М. Драгомановим та її діячами починаються тертя. «Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, – писав у 1884 р. член «Старої Громади» професор університету св. Володимира Олександр Кістяківський, – я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії. . . Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, – це так звана мала політика на відміну від великої так званої драгоманівської політики»/53/. Однак гасло «практичного українофільства» М. Драгомановим сприйняте не було, він трактував його як заскорузле «культурництво» (саме він винайшов цей термін і надав йому зневажливого відтінку). Взагалі, націоналізм він вважав ідеологією вчорашнього дня. М. Драгоманов все своє життя боровся з націоналістичним світоглядом (тобто з приматом національного над соціальним), як з польським та російським, так і українським/54/. Саме йому належить, мабуть, найоб’єктивніша й найдотепніша критика останнього – «Чудацькі думки про українську національну справу». Це й спричинило остаточний розрив М. Драгоманова із «Старою Громадою»/55/.

Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він все ж визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від’їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова була російська культура, особливо – художня література ліберального напрямку. Він вважав, що українці повинні черпати поступові ідеї саме з неї, що привело до особливо гострої полеміки з В. Антоновичем/56/.

Проросійське спрямування його поглядів загальновідоме. Сам М. Драгоманов, як це він сам стверджував, запозичив свій федералізм у М. Костомарова, а разом з ним – і його русофільство. Майбутнє України, з його точки зору, – лише у складі Росії, перебудованої на засадах культурно-національної автономії. Думки ж про українську самостійну державу він вважав мало не за реакційні, а в своїй основі – сміховинні. Все ж означені ним українські кордони «від Сяну до Дону», включаючи Буковину, Закарпаття й Кубань, лежали в основі всіх державотворчих проектів початку ХХ ст.

Одним з перших М. Драгоманов збагнув важливість зв’язків підросійської України з Галичиною. Ніхто з його сучасників не міг похвалитися неперервною тяглістю контактів зі Львовом, які він налагодив на початку 70-х і які перервала його смерть у 1895 р. Проте впливи М. Драгоманова на Галичину настільки ж суперечливі, наскільки суперечлива його спадщина. Львів він бажав перетворити на центр пропаганди поступових ідей, причому не тільки на всеукраїнський, а й на всеросійський. Динамізм М. Драгоманова, його широкі зв’язки з російськими, польськими й болгарськими революціонерами сприяли формуванню в австрійських урядових структурах думки про нього, як про «керівника малоруської секції нігілістів» та лідера міжнародної змови з метою «повалення законності і правопорядку у всій Європі» (слова Івана-Павла Химки)/57/. Австрійській поліції були відомі й його зв’язки з наддніпрянськими «громадами», а контакти М. Драгоманова з Галичиною взагалі відбувалися легально. Внаслідок цього у Відні виробився погляд на український рух («українофільство») як на різновид соціалістичного руху/58/. Тому саме в ланцюжку «М. Драгоманов – «громади» – галицькі народовці» слід шукати пояснення тому, що аж до 1890 р. Відень був схильний до компромісів не з народовцями, а з москвофілами.

Оскільки галицькі політики взялися реалізовувати ідею «українського П’ємонту» В. Антоновича, то політичні концепції М. Драгоманова тут не прижилися. Вже після його смерті у 1895 р. більшість діячів Русько-української радикальної партії відкинули космополітичну частину його спадщини, а її основні теоретики Є. Левицький, В. Охримович й І. Франко в союзі з народовцями формують Українську національно-демократичну партію (членом якої був і В. Антонович). Зате ідейна спадщина М. Драгоманова мала визначальний вплив на Наддніпрянщину: в той час як усі галицькі партії включали в свої програми постулат незалежної України, наддніпрянці, за невеликим винятком, не ставили перед собою такої мети, а властива їм проросійська орієнтація зумовлювала обмеження їхніх вимог драгоманівським гаслом культурно-національної автономії. Саме тому чимало українських діячів наступних епох звинувачували М. Драгоманова в програші національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

Натомість всі основні різновиди українського націоналізму (за винятком монархічних) запозичили в нього постулат «селянськості» української нації. Негативний вплив цієї тези можна простежити й сьогодні у добре відомому співвідношенні «російськомовне місто – україномовне село».

Михайло Грушевський

На відміну від інших істориків–попередників М. Грушевського, світогляд останнього в основному формувався під впливом власне української культурної традиції, що само по собі є свідченням рівня тієї самодостатності, якої вона досягнула у 80-і роки. Це твори В. Антоновича, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, збірки «Киевской старины» та ін./59/. Визначальний вплив на М. Грушевського як на вченого справив В. Антонович – його опікун і наставник під час навчання у Київському університеті у 1886–1894 рр./60/.

В повному обсязі реалізувати свій інтелектуальний потенціал М. Грушевський зумів після того, як обняв посаду керівника кафедри історії України у Львівському університеті. М. Грушевський був живим втіленням ідеї «українського П’ємонту». Хронологічно першою його великою заслугою було довершення інтелектуального розгрому москвофільства. Вже його «Вступний виклад з давньої історії Руси», виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р., мав чималий резонанс. Український письменник і публіцист Михайло Мочульський пізніше згадував: «Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого ученого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти «стан економічний, культурний, духовий» цієї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер не подобається деяким, але вони мовчали й оплескували молодого вченого»/61/.

Винятково важливу роль у знешкодженні москвофільства відіграла наукова термінологія М. Грушевського, передусім термін «Україна-Русь», котрий остаточно отримав право на життя завдяки високому академічному рівневі його праць. Причому заслуги М. Грушевського на цьому полі настільки значні, що й досі наукова опінія приписує йому винайдення цього терміна. Видатний польський історик ґенрик Верешицький зауважив, що защеплення
М. Грушевським історичній науці, а згодом – і побутовій свідомості поняття «український» відіграло важливу роль у процесі національного усвідомлення галицьких українців/62/.

Зрозуміло, що ця термінологічна новація мала не тільки вузько-галицьке спрямування, а й загальноукраїнське і навіть всеєвропейське. З цього приводу найтитулованіший дослідник творчості М. Грушевського Любомир Винар писав: «Очевидно, що в часи М. Грушевського, так само як і нині, історична термінологія була далека від узгодженості й об’єктивності. В такі терміни як «Русь», «Rosja», «Russіa», «Західна Росія» («West Russіa»), «південні росіяни» («South Russіans»), «русини» («Ruthenіans») і багато інших різноманітні історики вкладали різноманітний підтекст. Згідно з М. Грушевським, терміни «руський народ» і «руська держава» в застосуванні до Київської держави і інших народів української і східноєвропейської історії використовувалися багатьма російськими істориками з метою інтерпретувати історію російського чи великоруського народу. В такому контексті вони не відбивали правдивого історичного розвитку руських народностей. Внаслідок цього термінологічного хаосу процес формування трьох східнослов’янських націй було спотворено і більші частини української і білоруської історій інкорпоровано в російську національну історію. Грушевський довів, що в минулому український народ був відомий під різними іменами, такими як «руський», «русинський» і «малоруський», і що назви «Русь» і «руський» згодом монополізували московити... Його монументальна праця під назвою «Історія України-Руси» підкреслювала органічну єдність між стародавнім, середньовічним і сучасним періодами української історії. Замість сумнівної концепції «общеруської національності» Грушевський щодо національних історій українців, білорусів і росіян пропонував впровадити концепцію «історії східних слов’ян»/63/.

Лише протягом 1885–1928 рр. друком з’явилося 1779 праць М. Грушевського64. Без сумніву, основна праця М. Грушевського – десятитомна «Історія України-Руси». Один її обсяг, помножений на науковість, дав українському народові, словами Василя Герасимчука, «найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати»/65/. «Бистрою аналізою і консеквентним розслідом проф. Грушевський роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевности щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на самостійне горожанство в світі. Він не тільки найсильніше за всіх дотеперішніх істориків пов’язав невиразну, слабим пульсом б’ючу теперішність з перерваними й забутими, та великими традиціями минувшини, але також нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одне русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворений чужими владами партикуляризм, а противно, скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислід сеї ідейної єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одно державне тіло»/66/.

Творча спадщина М. Грушевського – вершина народницької історіографії. М. Грушевський вперше подав цілісну картину історії українського народу, розпочавши її від антів і Київської Русі (більшість його попередників акцентували увагу на козацькій епосі, таким чином, складалося враження, що історія України розпочинається із Запорозької Січі). Він же створив її першу схему, яка рішуче відмежувала Україну від Росії («Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904)/67/.

Провідні ідеї творчості М. Грушевського – народництво й федералізм – характерні й для всього українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Після поразки української революції 1917–1921 рр. М. Грушевський був близький до переходу на позиції державницької концепції/68/, проте державником так і не став. Цікаво зауважити, що більшість його учнів були істориками-державниками.

Народництво М. Грушевського й досі залишається найвагомішим докором на його адресу. Так, Омелян Пріцак, порівнюючи свій світогляд із світоглядом М. Грушевського, говорить: «...На відміну від Грушевського та його народницьких предків, що знали лише тоталітарну матримоніальну російську монархію, я був вихований на польськім та західноєвропейськім розумінні держави та її інституції як основного суб’єкта й об’єкта історії, як найвищого суспільного добра історичної нації, як найбільшого культурного осягу даної національної спільноти, щоб, коли раз заіснувала, її треба було берегти, як око, бо вона, держава, мусила передаватися з покоління до покоління на вічні віки, від мертвих до живих, а там і ще до ненароджених. Це, власне, і є основне завдання національних еліт – носіїв політичної культури – берегти національні традиції та бути на сторожі державної естафети.

Тому я дуже боляче переживав, коли читав слова мого улюбленого автора, що зневажав еліти, вивищував так звані «народні маси», хоч вони не могли розуміти, що таке держава і яка їй ціна. А Грушевський декретував, що власне оті сліпці повинні бути альфою і омегою історичної розвідки, і коли тій масі недобре живеться в державі, навіть у своїй, то вона, маса, має право порахуватися з тією державою»/69/.

Дійсно, М. Грушевський своїми працями на науковому рівні обґрунтував драгоманівську ідеологічну настанову «українці – селянська нація»/70/. Проте цитовані вище гіркі слова О. Пріцака – це все ж погляд з історичної перспективи, погляд сучасний. В епоху ж, коли розпочинав діяльність М. Грушевський, перед національним рухом стояли інші завдання, передусім обґрунтування постулату національної окремішності українців. А в тих умовах цього можна було досягнути лише за допомогою народницької концепції. Це чудово передав Дмитро Багалій: «Соціальний і культурний процес, – писав він, – являються, значить, тією провідною ниткою, що веде нас незмінно через усі стадії піднесення й упадку. А в звичайній схемі «русскої історії» робиться навпаки, і, поклавши в основу політичне життя, прив’язували його то до державної історії польського, то великоруського народу, і вона розпадалася на ряд епізодів. А коли в основу покладається соціальний і культурний момент, то історична нитка не переривається». «В основу він
(М. Грушевський. – І. Ч.) кладе історію народу, нації, в соціальних і культурних його виразах; з трьох чинників історії – територія, населення, держава – постійними і важнішими він визнає перший і другий. І коли так, то можливий є висновок про історію українського народу і його територію з найдавніших і до наших часів, яко непереривної еволюції на національній основі з соціяльними і культурними елементами і державною ідеєю»/71/.

Свою політичну діяльність М. Грушевський розпочинав із втілення в життя «культурницьких» концепцій київської «Старої Громади». Як стверджував він сам, «я прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»/72/. (Дуже вдалу назву має праця канадського вченого Томаса Приймака: «Михайло Грушевський: політика національної культури»/73/). Мабуть, саме тому М. Грушевський надавав такого великого значення культурі й у своїх історичних працях. «Власне, історія народу і культури народу в його концепції нерозривні, – стверджує Іван Дзюба, – бо історія – це і є процес культурної самореалізації народів. Тому монументальна «Історія України-Руси» Грушевського – це водночас і історія форм культурного життя українців». «...Він як державний діяч знав, що без повноцінної національної культури держава не має майбутнього, а повноцінної національної культури не може бути без розуміння державою її пріоритетності»/74/. Характерно, що другою по важливості працею М. Грушевського є шість томів «Історії української літератури».

Після 1905 р. М. Грушевський остаточно схилився до драгоманівської концепції федералізму проросійського спрямування/75/. Згодом, після більшовицького погрому Києва у 1918 р., він написав гіркі слова каяття щодо проросійської орієнтації (збірка «На порозі Нової України»), проте федералістська інерція мислення була настільки сильною, що навіть підписаний ним IV Універсал Центральної Ради він не вважав історичною необхідністю і в 1918 р. зондував ґрунт для втілення в життя нової федералістської моделі – білорусько-литовсько-української/76/.

М. Грушевський увійшов у історію ще й як видатний організатор української науки/77/.

Творчість М. Грушевського була квінтесенцією української національної думки ХІХ ст. Попри всі суперечливі оцінки, неможливо заперечити того, що саме він створив інтелектуальні підстави українських національно-визвольних змагань. Варто зауважити, що в радянську епоху твори усіх великих попередників М. Грушевського (В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Костомарова) в основному зберігалися в загальнодоступних бібліотечних фондах, тоді як на М. Грушевського не дозволялося навіть посилатися.

* * *

Великі українські історики водночас були ідеологами, оскільки формували не лише духовну, а й політичну сферу національного руху. Власне вони були творцями ідеї окремішності й соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими аргументами. Водночас історики-народники створили ті теоретичні засади українського націоналізму, які згодом гостро критикували представники державницької школи. Це, по-перше, постулат українського народу як селянської нації, що остаточно відштовхнуло від українського руху шляхту й буржуазію; по-друге, ідея перебудови Російської імперії на федералістських засадах, котра, хоча в своїй «костомаровській» редакції повністю відповідала вимогам часу й потребам національного руху, та стала очевидним анахронізмом вже на початку ХХ ст. І, нарешті, це проросійська зорієнтованість українського руху, на чому рішуче наполягали М. Костомаров, М. Драгоманов, а згодом і М. Грушевський, що практично прирекло на поразку національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. Винятком тут був В. Антонович, культурно-національні концепції якого прижилися в Галичині й дали вдячний урожай внаслідок перетворення цього порівняно невеликого краю на центр національно-визвольних змагань ХХ ст.

1 Про зневажливе ставлення офіційної радянської історіографії до сфери культури див. : Культура и история. Ответы д. и. н. проф. А. Я. Гуревича на вопросы редакции журнала // Новая и новейшая история. 1991. – № 1. – С. 97–100.
2 Дзюба І. Михайло Грушевський – великий трудівник української культури // Український історик. – 1996. – Т. ХХХІІ. – С. 228–237.
3 Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. 1817–1885. – К., 1992. – С. 6.
4 Попович М. Вячеслав Липинський і український консерватизм // Вячеслав Липинський. Студії. – Т. 1. Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ–Філадельфія, 1994. – С. 46.
5 Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. – С. 24–25.
6 Костомаров М. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 446.
7 Попов П. Костомаров як фолькльорист і етнограф. – К., 1968.
8 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – К., 1928. – С. ІІІ, XVІІ.
9 Дорошенко Д. Передмова. – У кн.: Костомарів М. Дві руські народності. – Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. 10 Грушевський М. Вказ. праця. – С. ІV.
11 Драгоманов М. Препарація М. І. Костомарова в «Правді» // Народ. – 1892. – Ч. 13 і 14. – С. 178.
12 Смілянська В. Літературна творчість Миколи Костомарова. – У вид.: Костомаров М. І. Твори: В 2-х т. – К., 1990. – С. 5–37.
13 Мысли южнорусса. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – C. 137–138.
14 Малорусское слово. – Там само. – С. 271.
15 Грабович Г. Проникливість і сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 77.
16 Барвінський О. Погляди Миколи Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури // ЗНТШ. – Т. СХХVІ–СХХVІІ. – Львів, 1918. – C. 98.
17 Антонович В. Мемуари. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. – К., 1932. – С. 40.
18 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942; Єфремов С. Перед судом власної совісті. Громадська й політична робота В. Б. Антоновича. – К., 1924; Україна. – 1928. – Кн. 5 (присвячена В. Антоновичу); Син України. Володимир Боніфатійович Антонович / Упор. В. Короткий, В. Ульяновський. – Т. 1–2. – К., 1997.
19 Антонович В. Лист подорожнього. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. –
С. 228–231; Архів Михайла Драгоманова. – Т. 1. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). – Варшава, 1937. – С. 26–44; Єгунова-Щербина С. Пам’яті В. Б. Антоновича. (Сторінка споминів) // Україна. – 1928. – Кн. 5. – С. 94–98; Маршинський А. Спомини (1884–1888 рр.) // Дніпро. Калєндар-альманах. – Львів, 1923. – С. 92–104.
20 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. – С. XL–XLVІ; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. – Львів, 2000.
21 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича // Український історик. – 1984. – Ч. 1–4. – С. 202.
22 Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським (1883, 1885–1891, 1893–1895). – Львів, 1905. – С. 160.
23 Цит. за: Ткаченко М. Археографічні студії Вол. Антоновича // Український археографічний збірник. – Т. ІІІ. – К., 1930. – С. 327.
24 Журба О. Київська археографічна комісія. 1843–1921. Нарис історії і діяльності. – К., 1993; Міяковський В. Кирило-Мефодіївці в археографічній комісії // Ювілейний зб. на пошану акад. Мих. Серг. Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності. – Т. 1. – К., 1928. – С. 312–323.
25 Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860–1870-х рр. – Харків–Київ, 1930. (Розділ «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві»).
26 Кревецький І. Київське історичне товариство Нестора-літописця // Літературно-науковий вісник. – 1904. – Т. 28. – Кн. ХІ. – С. 65–71. Про інші організаційні осередки історичної науки в підросійській Україні див.: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К., 1996. – С. 118–140.
27 Толочко П. Глибинна суть традицій // Київська старовина. – 1992. – № 1. – С. 3–4.
28 Турій О. «Руська» історія як легітимізація визвольних змагань галицьких українців // Михайло Грушевський і львівська історична школа. Мат-ли конф. – Львів, 24–25 жовтня 1994 р. – Нью-Йорк–Львів, 1995. – С. 104.
29 Барвінський О. Спомини з мого життя. Друга часть. (Образки з громадянського і письменського розвитку русинів від 1871–1888 р. з додатком споминів про М. Лисенка). – Львів, 1913. – С. 322–323; Кравець М. Видавець «Руської історичної бібліотеки». (До 120-річчя від дня народження О. Г. Барвінського) // УІЖ. – 1967. – № 6. – С. 137–138; Соневицький Л. Володимир Антонович і українська історична наука в Галичині // Український історик. – 1981. – Ч. 1–4 (69–72). – С. 98–105.
30 Чорновол І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. – Вип. ІV. – Київ–Львів, 1993. – С. 157.
31 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 11 (Барвінські). – Спр. 2000. – Арк. 55.
32 Там само. – Арк. 53.
33 Грушевський М. Автобіоґрафія. – К., 1926. – С. 8.
34 Барвінський О. Зі «Споминів мого життя». Справа покликання проф. Володимира Антоновича на катедру історії України–Русі на Львівському університеті // Стара Україна. – 1924. – № 9–10. – С. 138.
35 Gazeta Lwowska. – 1892. – № 203; Діло. – 1892. – № 191.
36 Барвінський О. Заснування катедри історії України в Львівському університеті // ЗНТШ. – Т. CХLІ–СХLІІІ. – Львів, 1925. – С. 7.
37 Винар Л. Австрійські урядові документи про призначення Михайла Грушевського професором Львівського університету // Український історик. – 1986. – № 3–4. – С. 82–83.
38 Барвінський О. Заснування... – С. 8–9.
39 Лотоцький О. Сторінки з минулого. Частина перша. – Варшава, 1932. – С. 181.
40 Там само. – С. 173–174. Див. також: Чорновол І. М. Грушевський і проблема «галицько-руського tertіum» // М. Грушевський і Західна Україна. Доповіді і повідомлення наук. конф. (м. Львів, 26–28 жовтня 1994 р.). – Львів, 1995. – С. 20–23.
41 Грушевський М. Пам’яті Олександра Кониського // ЗНТШ. – Т. XXXІX. – Львів, 1901. – С. 2.
42 Возняк М. Ол. Кониський і перші томи «Записок» (з додатком його листів до Митр. Дикарєва) // ЗНТШ. – Т. CL. – Львів, 1929. – С. 339.
43 Загальні збори членів львівського Товариства імені Шевченка // Діло. – 1892. – Ч. 50.
44 Студинський К. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873–1928) // ЗНТШ. – Т. CL. – Львів, 1929. – С. ХІ.
45 Возняк М. Вказ. пр. – С. 339–404. Посилаючись на листування І. Франка з
М. Драгомановим, М. Возняк стверджував, що таку звістку привіз до Києва О. Барвінський. Однак ні в 1890, ні в 1891 рр. О. Барвінський до Києва не приїздив.
46 Horak S. The Sevchenko Scіentіfіc Socіety (1873–1973): Contrіbutor to the Bіrth of a Natіon // East European Quaterly. – 1973. – Vol. VІІ. – № 3. – P. 255, 257.
47 Грушевський М. З нагоди 150-ої книги «Записок» // ЗНТШ. – Т. CL. – С. VІ.
48 Пріцак О. Роля Наукового Товариства ім. Шевченка в історії України // Сучасність. – 1984. – Ч. 3. – С. 67–74. Про політичний аспект українських наукових осередків у Львові також див.: Зашкільняк Л. Львів як центр формування української науки // Lwow: miasto, spoleczenstwo, kultura. – Tom ІІ. – Krakow, 1998. – C. 387–402.
49 «...Пригадаймо, що головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київськім періоді було переконання про конечність міститися українству – і політично і літературно – під одним дахом з російством (...) в його політичних писаннях українці завсігди тілько південні росияне і такими повинні бути надалі... Одним словом, глубока і сильна віра в західно-європейські ідеали соціальної рівности і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тілько вміщує в собі оба попередні, але один тілько може дати їм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душі сего національного ідеала, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівови, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплодности його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної діяльности». (Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вісник. – Т. 12. – Львів, 1900. – С. 8).
50 Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільному русі Росії та України. – К., 1971. Спроба реабілітувати М. Драгоманова в очах радянської історіографії закінчилася невдало: М. Драгоманов остаточно отримав тавро «буржуазного націоналіста», авторка опинилася в числі «неблагонадійних», а сама книга – у спецфондах.
51 Драгоманов М. Австро-руські спомини. – Частина 1. – Львів, 1889. – С. 16–26.
52 Грицак Я. Ідейно-політична еволюція Івана Франка: спроба оцінки // Мат-ли засідань Історичної й Археографічної комісій НТШ у Львові (лютий 1992 – жовтень 1993 р.). – Львів, 1994. – С. 64; Hіmka J. Socіalіsm іn Galіcіa. The Emergence of Polіsh Socіal Democrasy and Ukraіnіan Radіcalіsm (1860–1890). – Cambrіdge, 1983. – С. 46.
53 Цит. за: Депенчук Л. Богдан Кістяківський. – К., 1995. – С. 12.
54 Див., напр.: Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994.
55 Архів Михайла Драгоманова. – Т. І. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.).
56 Там само. – С. 26–44.
57 Hіmka J. Op. cit. – C. 165.
58 Калинович В. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. – Львів, 1967; Левинський В. Драгоманів і драгоманівці в світлі австрійських тайних документів. – У зб.: З минулого. – Т. І. – Варшава, 1938 (Праці Українського наукового інституту, т. XLVІІІ). – С. 9–29; Baumgarten L. Krakowskі komіsarz polіcjі na sluzbіe carskіego wywіadu. Korespondencja komіsarza Jana Kostrzewskіego z urzednіkіem do specjalnych poruczen zagranіcznego wywіadu departamentu polіcjі w Peterbursgu radca stanu Fіodorem Sіerakowskіm w latach 1882–1884. – Krakow (б. р. вид.). – C. 67–90; Hornowa E. Ukraіnskі oboz postepowy і jego wspolpraca z polska lewіca spoleczna w Galіcjі. 1876–1895. Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1968.
59 Багалій Д. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіографії (іст.-крит. нарис) // Червоний шлях. – 1927. – Кн. 1. – С. 164–165; Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. – У кн.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Том І. – К., 1991. – С. XLXV.
60 Ситник О. Роля В. Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика // Український історик. – 1991–1992. – С. 169–177.
61 Мочульський М. З останніх десятиліть життя Франка. – У зб.: За сто літ. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 237–238.
62 Wereszyckі H. Hіstorіa polіtyczna Polskі. 1864–1918. Wroclaw–Warszawa–Krakow–Gdansk, 1990. – S. 143.
63 Wynar L. Mykhaіlo Hrushevsky. Ukraіnіan-Russіan Confrontatіon іn Hіstorіography. – Toronto–New–York–Munіch, 1988. – Р. 16–17.
64 Винар Л. Михайло Грушевський – історик України // Михайло Грушевський. Зб. наук. праць і мат-лів Міжнар. ювілейної конф., присвяченої 125-й річниці від дня народження Мих. Грушевського. – Львів, 1994. – С. 18.
65 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ. – Т. СХХХІІІ. – Львів, 1922. – С. 9.
66 Там само. – С. 2.
67 Її політичні аспекти вичерпно проаналізував Л. Винар у вказаній монографії, див. також: Ісаєвич Я. Праця Михайла Грушевського «Про дві схеми східноєвропейської історії»: історіографічний і політичний контекст // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді і повідомлення наук. конф. (м. Львів, 26–28 жовтня 1994 р.). – С. 83–90. Останнє слово у вивченні історіософії М. Грушевського: Зашкільняк Л. Методологічні погляди М. Грушевського // Україна модерна. – № 2–3. – Львів, 1999. – С. 233–253.
68 Винар Л. Михайло Грушевський і державницький напрям української історіографії. – У кн.: Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. – Нью-Йорк–Київ–Торонто, 1995. – С. 83–98.
69 Як «вибухла» Україна // Старожитності. – 1992. – № 9. – С. 4. Це інтерв’ю професора О. Пріцака викликало бурхливі протести: Винар Л., Антонович М. До дискусії навколо М. С. Грушевського // Український історик. – 1991–1992. – С. 370–379.
70 Крачковський Б. М. Грушевський про роль селянства у державотворенні. – У кн.: Михайло Грушевський і Західна Україна. – С. 122–124; Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. – С. LXV–LXІX.
71 Багалій Д. Вказ. пр. – С. 198–199.
72 Там само. – С. 161.
73 Її фрагменти див.: Всесвіт. – 1991. – № 3–5.
74 Дзюба І. Вказ. пр. – С. 229, 233–234.
75 Гудь Б. Питання українсько-російської федерації у теоретичній спадщині
М. Грушевського. – У зб.: Михайло Грушевський і Західна Україна. – С. 316–318.
76 Оглоблин О. Михайло Сергієвич Грушевський (1866–1934) // Український історик. – 1966. – Ч. 1–2. – С. 6–14.
77 Романів О. Михайло Грушевський і його роль у становленні та розвитку української національної науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць... – С. 13–31; Дашкевич Я. Михайло Грушевський – організатор української науки // Там само. – С. 93–102; Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С. М. С. Грушевський і Academіa. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993.

Юрій МЕЛЬНИК
ЗАХІДНА ЄВРОПА — США: МІЖНАРОДНІ НЕПОРОЗУМІННЯ І ПРОТИРІЧЧЯ У ВІДНОСИНАХ ТРАНСАТЛАНТИЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

Відносини між країнами т. зв. «політичного Заходу», зокрема, країнами Західної Європи, а пізніше членами Європейського Союзу, та Сполученими Штатами Америки, цими найпотужнішими центрами світового економічного розвитку, лідерами міжнародної політики і торгівлі, за останні роки стають дедалі більш складними і неоднозначними. Не можна сказати, що їхні стосунки коли-небудь були гармонійними, але, починаючи з недавнього минулого, протиріччя в них наростають як сніговий ком. У ХХ столітті, зокрема у другій його половині, країни Західної Європи та Північної Америки завдяки унікальному збігові історичних обставин стали безпрецедентно політично близькими, аж до тісної кооперації з елементами інтеграції, в першу чергу у військовій сфері. Така єдність політичного Заходу випливала з припущення про єдність культурну та ідеологічну, а головне, з розуміння того, що Захід не зможе успішно протистояти військово-ідеологічній загрозі зі Сходу, якщо його країни не будуть триматися разом і кооперуватися в захисті унікальних інститутів і цінностей західної цивілізації. (Адже демократія є радше західний виняток, ніж світова повсякденність). Це підштовхнуло засновників західного політичного проекту до прагнення якнайбільшої інтегрованості і значних зобов’язань його членів по обох берегах Атлантики. За часів «холодної війни» підстави для інтеграції були очевидні. Загроза з комуністичного Сходу змушувала європейців і, зокрема, традиційно британців прагнути «особливих відносин» зі США – неєвропейською державою, яка одна мала сили і політичне бажання гарантувати безпеку Західної Європи. Східна небезпека виявилася найбільш потужним чинником трансатлантичної інтеграції. Незважаючи на значні досягнення трансатлантичної співпраці, вона не поширилася далеко, не кажучи вже про інтеграцію у невійськових сферах.

Сьогодні Захід стоїть перед лицем нездоланних дезінтеграційних тенденцій, в першу чергу між ЄС та США у трансатлантичному блоці НАТО, про який Генрі Кіссінджер справедливо зазначив: «Неймовірним було б, якби архітектори НАТО бачили як кінцевий результат перемоги у «холодній війні» подібний розлад всередині альянсу»1.

Майже від самого початку політичного проекту Заходу англо-американському атлантизмові протистояло французьке євро-федералістичне бачення, за яким Європа не повинна була залишитися заручником боротьби наддержав – США та СРСР. Очевидно, що Західна Європа зараз більше нагадує французьку модель, ніж англо-американську. Якщо європейська інтеграція має своє незаперечне місце у сучасних міжнародних відносинах, то також очевидним є значне згасання трансатлантичного політичного роману. Сьогодні стає актуальним, перефразовуючи популярний вираз С. Гантінґтона, говорити про «зіткнення титанів» – об’єднаної Європи та США. Як зазначив Овен Гарріс, «політичний «Захід» був не природним конструктом, а навпаки, надзвичайно штучним. Необхідна була наявність відкрито ворожого «Сходу», який являв загрозу життю [«Заходу»], щоб уможливити його існування. Дуже сумнівно, що він зможе пережити свого ворога»2 .

Щодо поняття «Захід», то слід одразу зазначити, що ним ми описуємо низку західних країн, які після Другої світової війни об’єднали свої зусилля у боротьбі проти СРСР та його союзників. Захід у цьому розумінні не може бути ідентифікований за своїми географічними межами або приналежністю до якоїсь певної міжнародної організації. Його ядром є країни Західної Європи та Північної Америки. В даному випадку їх можна відрізнити за певним ступенем вихідної культурної подібності та декларуванням спільних цінностей у сфері політики, економіки, прав людини тощо.

Можна з упевненістю сказати, що сьогоднішній етап політичних протиріч між країнами Заходу є початком нової ери в міжнародних відносинах загалом, коли країни Заходу вестимуть більш широкий та відкритий діалог із незахідними суспільствами, радше, ніж внутрішній діалог між собою в рамках політичного Заходу.

Непорозуміння між країнами ЄС та США як членами політичного Заходу та військового блоку НАТО є не єдиним прикладом значних суперечок, які існують у відносинах між суспільствами Заходу. Для нас так само вартими уваги і вивчення є подібні процеси у самій Європі і, зокрема, Європейському Союзі, держави якого ще далекі від досягнення широкого консенсусу, необхідного для створення справжнього гармонійного міждержавного союзу. Докладне вивчення протиріч у відносинах між країнами ЄС та Європи загалом може стати предметом подальшого дослідження. В даному випадку ми звертатимемо невелику увагу на цей тип розбіжностей, лише настільки, наскільки цього вимагатиме пояснення трансатлантичних процесів.

ЄВРОПА ЯК ГЕОПОЛІТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ

Кордони Європи

Поняття «Європа» почало використовуватись із середини XVII століття. Воно прийшло на зміну поняттю «Християнський світ» або «Christendom», яким називали католицькі західноєвропейські країни до того. Нове поняття ознаменувало появу нового типу суспільної свідомості, який досі представляє Європу значною мірою як духовну, філософську категорію, а не географічну територію3.

На відміну від кордонів Європейського Союзу, кордони Європи досі залишаються невизначеними. Питання меж Європи набуло для жителів Європейського Союзу більш ніж академічної
цікавості лише після дезінтеграції державного соціалізму у 1989–1991 роках.

Традиційно визначені географічні кордони Європи проходять по Уральських горах, річці Урал та Каспійському морю зі сходу, далі – кордонами колишнього Радянського Союзу з Іраном і Туреччиною (що означає віднесення до Європи кавказьких республік колишнього СРСР – Грузії, Вірменії та Азербайджану), по Чорному морю і далі Босфорською протокою та по Середземному морю. Ці фізичні кордони мають мало спільного з важливими політичними, військовими або культурними лініями розподілу. Деякі дослідники4 відносять до Європи також Туреччину, але виключають усі три кавказькі республіки та частину Казахстану, яка географічно належить до Європи. У 1995 році Довідкове Бюро Населення у своїх дослідженнях світового населення віднесло до Європи усю територію Росії, але виключило Казахстан, кавказькі республіки і Туреччину. Нарешті, інша точка зору представлена організаторами футбольного чемпіонату ЄВРО-96, в якому взяли участь усі три кавказькі країни – Грузія, Вірменія та Азербайджан, а також Туреччина, Кіпр та Ізраїль, які номінально стали європейськими країнами для потреб чемпіонату5 .

Ще один цікавий підхід пропонує Клайв Арчер6 . На його думку, саме створення таких інституцій, як Організація економічної співпраці та розвитку, Європейські співтовариства, НАТО, Західноєвропейський Союз, Рада Європи та ін., сприяло виникненню «Західної Європи», яка стала противником і водночас центром тяжіння для Східної Європи. Після Другої світової війни і до розпаду системи державного соціалізму цей поділ, уособлений «залізною завісою», залишався найбільш значущим у Європі. До складу Західної Європи зі зрозумілих причин не увійшли європейська частина колишнього Радянського Союзу, Польща, Східна Німеччина, Чехословаччина, Угорщина, Юґославія, Болгарія та Албанія. Виходячи з політичних мап Європи 1989 та 1993 року, використаних у монографії, Арчер взагалі не відніс до Європи європейські республіки колишнього Радянського Союзу у 1989 році; у 1993 році до Європи додатково увійшли Естонія, Латвія, Литва, Білорусь та Україна. Зате за межами Європи залишилися Російська Федерація і Туреччина. Такий підхід є характерним для західного типу геополітичного мислення стосовно країн колишнього соцтабору, особливо за часів «холодної війни». Центральній та Східній Європі не приділяли належної уваги, а то й взагалі оминали, не вважаючи за значущі геополітичні одиниці.

У своїх географічних рамках Європа має територію 10 400 000 км2, або 7% від усієї площі земного суходолу. Це приблизно дорівнює території таких країн, як США або Канада, Китай чи Бразилія. Однак, якщо кожна із згаданих країн є єдиним політичним утворенням, Європа завжди була політично фрагментарною.

Всі наведені підходи, однак, не вирішують питання кордонів Європи, і не розкривають специфіку політичної Європи і радше ускладнюють пошуки особливої європейської ідентичності. Росія і Туреччина географічно можуть вважатись європейськими країнами. Чи можна назвати їх «менш європейськими»? Якщо так, тоді «справжня» Європа приблизно збігатиметься із здебільшого католицькою, західною її частиною, до якої належать Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія, країни Бенілюксу, а також частково Італія, Англія, Данія та Іспанія7. Щодо Росії, то ще Конрад Аденауер зазначав, що вона є одночасно «занадто великою, занадто бідною і занадто азіатською, щоб сприймати її як справжню європейську країну»8 .

Правомірно твердити, що суб’єктивна європейська ідентичність нерівномірно розподілена по об’єктивно європейському географічному простору9 . Корені такого розподілу слід шукати у місцевих особливостях переходу від Cередньовіччя до Нового часу, Відродження, участі у Великих географічних відкриттях і колонізації та подальшої індустріальної революції. Панєвропейська ідентичність є консенсусом стосовно таких цінностей, як ліберальна демократія, вільний ринок, права людини тощо, поповнення дефіциту яких стоїть за намаганнями багатьох країн колишнього соціалістичного блоку «повернутися до Європи». Панєвропейська ідентичність – це також приналежність до найбільш передової у світі секулярної техногенної цивілізації. (Європа не вигадала ні однієї релігії, зате є батьківщиною усіх значних ідеологій). Панєвропейська ідентичність (у нашому випадку) все більше конфліктує з трансатлантичною ідентичністю, яку засновники НАТО намагалися покласти в основу відносин США і країн Європи. Від того, як буде врешті-решт визначено кордони Європи, залежатиме не тільки те, як Європейський Союз вестиме свій зовнішньополітичний діалог, кого вважатиме за можливе в подальшому запросити до членства у ЄС, а й важливі процеси самоусвідомлення європейців, психологічний комфорт Європи.

Сьогодні членами Європейського Союзу є 15 країн: Бельгія, Данія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Велика Британія. Ще 11 держав вже подали заявки на вступ до ЄС: Болгарія, Кіпр, Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Литва, Латвія, Польща, Румунія, Словенія, Словаччина. ЄС, за невеликим винятком (Швейцарія, Норвегія, європейські держави-«карлики»), об’єднав усю західну, щодо колишнього Радянського Союзу та його сателітів, «антирадянську» Європу. Більшість з них (крім Фінляндії, Швеції та Ірландії) також є членами НАТО, блоку, який виступає виразником трансатлантичної ідентичності на європейському континенті. ЄС також повністю охоплює вже згадану «справжню» Європу.

Правомірність використання поняття «Західна Європа», або і просто «Європа», як синоніма «Європейського Союзу» випливає з того, що до 1995 року (коли відбулося останнє розширення ЄС) Західна Європа вже була пов’язана цілою низкою міждержавних організацій, а тому в певних випадках про неї можна говорити як про єдину геополітичну реальність. Прирівняння Європи до Західної Європи відображає західний звужений підхід до цього поняття, що, однак, не заважатиме нам, оскільки ми не розглядаємо колишні європейські соціалістичні країни. Часто поняття «Європа» та «Європейський Союз» використовуються як синоніми не тільки у повсякденні, а й у офіційній пропаганді ЄС. Це свідчить про той психологічний феномен, що країнам, які ще не є членами ЄС, належить стати «європейськими» у свідомості жителів континенту лише після офіційного приєднання до ЄС – такого собі «іспиту на європейськість».

Початок об’єднання Європи

В Європі трохи побоюються визнавати, що спочатку, після Другої світової війни, інтеграція західної частини Європейського континенту була викликана зовнішніми обставинами, а не доброю волею європейців до політичного єднання10 . Логіка цих побоювань полягає в тому, що з кінцем «холодної війни» процес інтеграції опиняється під загрозою, що може призвести до повторної політичної фрагментації Західної Європи. В цьому одна з причин штучної інтенсифікації інтеграційних процесів після 1989 року.

Проте зовнішня загроза, невід’ємний атрибут «холодної війни», стала однією з головних сил, що дали початок європейській інтеграції. Вінстон Черчілль, винахідник терміна «холодна війна», 19 вересня 1946 року, через рік після закінчення Другої світової війни, перший закликав європейців до створення «Сполучених Штатів Європи». Однак корені ідеї європейської єдності лежать глибше в історії.

Ідея об’єднаної Європи формувалася протягом багатьох десятиліть. В різних формах її бачили всі знамениті завойовники Європи. Новий порядок (Die Neue Ordnung) Адольфа Гітлера також був розрахований на об’єднану Європу. Опоненти Гітлера на батьківщині в Німеччині, як, наприклад, Конрад Аденауер, та за кордоном, як Роберт Шуман, а також представники рухів Опору країн Західної Європи сповідували своє власне бачення післявоєнної об’єднаної Європи. Лідер італійського Опору Альтьєро Спінеллі, який пізніше став одним із батьків європейської інтеграції, ще у 1941 році випустив свій варіант декларації європейської єдності, Ventotene Manifesto11 , за яким у 1944 році було написано федералістську декларацію європейської єдності дев’яти різних рухів Опору.

Але головна роль у перших повоєнних об’єднавчих ініціативах належала Франції. За роки фашистської окупації Франція набула такого досвіду, якого не мали інші її західні союзники, в першу чергу США та Велика Британія. Французи раптом зрозуміли, що вони не можуть обирати вільно свою історичну долю; навпаки, історія в образі іншого народу призначила їм долю за своїм власним вибором. Вони зрозуміли, що європейці більше не можуть дозволити, щоб їхня історія відповідала тому значенню, яке одна з країн побажає цій історії надати. Перед обличчям «холодної війни» і смертельної ідеологічно-ядерної конфронтації наддержав французи бачили себе відповідальними за долю всієї Європи у ці найкритичніші для неї часи – часи, коли вона була розділена між двома неєвропейськими силами12 .

На відміну від європейського проекту, який базувався на спільній історії, традиціях, досвіді, цінностях, атлантичний проект, запропонований американцями та англійцями, існував спочатку у суто військово-економічному вимірі. Європейська інтеграція, окрім безпосереднього протистояння східній загрозі, була також покликана виробити окрему європейську ідентичність, здатну чинити опір американізації. Інтеграція Західної Європи спочатку була процесом великою мірою вимушеним, викликаним унікальними історичними умовами.

Пройшовши важкий і тривалий шлях від Плану Шумана 1950 року до Маастрихтського договору 1992 року, інтеграційний процес в Європі набув цілком самостійного статусу і нового значення. Якщо спочатку цей процес ішов значною мірою у контексті трансатлантичних відносин, пізніше він не тільки став автономним, а й по своїй суті став на заваді розвиткові трансатлантичної спільноти.

Місце Європи у сучасному світі

Європа остаточно перестала виступати від імені світу у 1945 році. Однак у 2000 році об’єднана Європа залишилася світовою силою, а не регіональним актором. Населення Європейського Союзу складає близько 6,5% від населення усієї Землі, а реальний ВВП на душу населення у Західній Європі (середній по світу = 100) становить 28413, або 22 238 доларів14 . ЄС має перший у світі сукупний ВВП, випереджаючи США. ЄС також є найбільшим світовим донором допомоги країнам «третього світу». У 1992 році він виділив на це 33 776 мільйонів доларів15 . Для порівняння, найбагатша країна світу США виділила 11 709 мільйонів доларів, а Японія – 11 151 мільйон доларів.

Європейський Союз намагається стати світовим політичним та економічним гігантом. Маастрихтський договір закладає широку основу для такого кроку – валютний союз та спільну зовнішню і оборонну політику. Європейський Союз вже зараз є найбільшим у світі торговим партнером і одним з найбільш привабливих світових ринків збуту та інвестицій – як один з найбагатших та досить стабільних регіонів. Нарешті, Європейський Союз являє собою найбільш грандіозний, найбільш гармонійний та найуспішніший добровільний інтеграційний проект в історії західної цивілізації.

Загрози і небезпеки

Надзвичайно важливим є питання загроз, перед якими постає Європа. Як це завжди було, Європа, висловлюючись образною мовою, найбільше боїться Європи, тобто самої себе. З 1683 року ні одне значне європейське місто не було атаковане неєвропейцями16 , а тільки військами ворожих європейських країн. Занепокоєння і боязнь традиційно проходить лініями Франція – Німеччина, Велика Британія – Франція, Велика Британія – континентальні країни, Греція – (неєвропейська) Туреччина, Європа – Росія і т. д. Військова культура, суб’єктивна національна геополітика загроз, якість і структура збройних сил тощо настільки відрізняються в різних країнах Європейського Союзу, що створення спільних збройних сил, такого собі «європейського НАТО», після розпаду двополюсної системи світу стає дуже проблематичним. З другого боку, сучасні озброєння є настільки дорогими, що навряд чи європейські країни можуть поодинці дозволити собі утримувати весь комплекс необхідних військ та ефективно розробляти і модернізувати озброєння. Вже тепер, витрачаючи на озброєння та дослідження суми, які можна по деяких параметрах порівняти з витратами США,
об’єднана Європа за свої гроші отримує менше. Це відбувається через дублювання різними країнами витрат на необхідні дослідження та озброєння і підготовку армій.

Крім таких традиційних загроз, Європа сьогодні стикається з великою кількістю нових видів небезпеки. Основні з них – це:

– криза старіння населення європейських країн. Недалекі часи, коли на одного працівника припадатиме кілька пенсіонерів. В деяких країнах (наприклад, Німеччина, Італія) відбувається природне зменшення населення. Німеччина з цього приводу оголосила про поповнення населення за рахунок емігрантів – 500 тис. щорічно;

– екологічні проблеми. Європа – другий у світі після США «виробник» сміття і відходів; вона є традиційним регіоном екологічних проблем, а Чорнобильська катастрофа стала лихом для європейських країн так само, як і для України;

– наплив емігрантів з неєвропейських, в першу чергу азійських, та пострадянських країн. Нещодавні події на виборах у Австрії, а також ситуація в інших європейських країнах, дозволяє говорити, що ця проблема стає дедалі нагальнішою. Нова хвиля націоналізму, яка піднімається в Європі, показує занепокоєність громадян ЄС засиллям східних мігрантів;

– криза традиційних інститутів індустріального суспільства у постіндустріальну епоху (сім’я, релігія, бюрократична ієрархічна влада).

Видається, що не було б повністю правомірним розглядати глобалізацію як одну із загроз для ЄС. Глобалізація – суто західний винахід і навряд чи становить небезпеку для добре захищеного політично та економічно Європейського Союзу.

ЕВОЛЮЦІЯ ТРАНСАТЛАНТИЧНИХ ВІДНОСИН

Виникнення політичного Заходу

Було б неправильним вважати, що ідея трансатлантичного союзу, так само, як і ідея єдиної європейської спільноти, народилися одномоментно. Ще під час Першої світової війни британці почали говорити про можливість створення особливого партнерського союзу між Великою Британією та Сполученими Штатами. У 1916 році вони пропонували американцям створення «Ліги Націй», у якій Америці відводилася б ключова роль. Як зазначав у своєму листі до державного секретаря США англійський міністр закордонних справ лорд Грей, з метою уникнення у майбутньому нової війни Америка мала б долучитися до забезпечення миру17 . Однак тоді американці, і в першу чергу президент США Вудро Вільсон, не готові були сприймати європейців як своїх союзників – членів однієї спільноти. На той час американці досить скептично оцінювали рівень розвитку ліберальної демократії в країнах Європи – ключове питання для Сполучених Штатів і їх президента.

Однак до початку Другої світової війни у свідомості західних суспільств відбулися значні зміни, які стосувалися їхнього ставлення одне до одного. За період між двома війнами на Заході народилося відчуття, що світ вступає у нову історичну епоху – епоху військово-ідеологічних блоків, в якій країни Заходу опинилися по один бік барикад.

Після війни, коли Європа лежала в руїнах, розділена союзними арміями, європейці чудово відчули необхідність зовнішньої сили, яка б гарантувала безпеку і порятунок їхніх країнам від встановлення комуністичного режиму – чи то росіянами, чи внаслідок приходу до влади власних комуністичних рухів. Такою силою могли виступити лише Сполучені Штати Америки. Американцям багато в чому не вистачало «зв’язку з європейським минулим та традицією», вони були своєрідними матеріалістичними, але економічно ефективними варварами; врешті-решт, американська культура сама по собі вважалася європейським винаходом. Але після війни, в умовах тотального руйнування економіки та перед обличчям нової загрози – східного комуністичного тоталітаризму, необхідність трансатлантичної єдності і партнерства заради безпеки була сильніша за всі політичні суперечки між окремими західними країнами. Так народився політичний Захід.

Відомий спосіб десакралізувати щось священне – це показати його витоки, тобто пояснити його природу. Захід був створений завдяки унікальному збігові історичних і політичних обставин. Він став продуктом свого часу – ери двополюсного світу та ідеологічного конфлікту ворожих блоків. Захід і його вічний охоронець НАТО були витворами «холодної війни». Правомірно вважати, що із зникненням або зміною тих унікальних умов, які його породили, Захід сам перестане існувати або суттєво трансформується – що фактично зараз і відбувається. Але на самому початку «холодної війни» він був необхідний і бажаний. Не дивно, що саме англійці, переконані у особливій історичній місії британської та американської націй після того, як вони побачили підкорення Гітлером усього Старого Світу, і в першу чергу Франції, – не дивно, що саме вони найактивніше виступали за створення довготривалого трансатлантичного союзу. Відносини між США та Великою Британією справді стали ключовими у атлантичному партнерстві, своєрідним мостом між Європою і Америкою. Натомість опозиція завжди належала французам.

Трансатлантичне партнерство та суперечки

у часи «холодної війни»

У квітні 1949 року було підписано Північноатлантичний договір, який розпочав процес створення НАТО. Однак лише з початком Корейської війни розгорнулося створення справжньої асоціативної організації і почалася розробка військових аспектів співпраці18 . Існують різні погляди на факт створення НАТО. Серед них ідея про те, що НАТО – це спосіб нав’язування європейцям американського бачення світу, за яким Радянський Союз вважався природним і непримиренним ворогом капіталізму як такого і тому мав бути стримуваний на всіх напрямах своєї діяльності. За іншими поглядами, за допомогою НАТО Сполучені Штати, наймогутніша держава світу і на той час ядерний монополіст, залучалися до захисту Західної Європи від радянської експансії. Найбільш докладні і визнані сучасні дослідження стверджують, що європейці самі відіграли надзвичайно активну роль у приведенні американців до Старого Світу. Як зазначав Джей Геддіс, «якщо коли-небудь був час, коли одну націю запросили поширити свій вплив на іншу частину світу, то, певно, досвід Сполучених Штатів у Європі після Другої світової війни був досить близький до цього»19 . Однак, ідучи свідомо і з великим бажанням на цей рішучий крок, європейці, або частина з них, вже тоді мали великі застереження щодо американців та тривалості і сили їхнього впливу в Європі. Так само американці дуже обережно ставилися до необхідності захищати європейців та потрібної для цього кількості ресурсів. Так, для США ключовим стало питання внеску самих європейців у підтримання власної безпеки. Вже стаття 5 Північноатлантичного договору стала вираженням певного компромісу між Європою та США у військовій співпраці. Вона зазначала, що в разі збройної атаки на одну з країн-учасниць договору інші країни-учасниці негайно вживатимуть таких заходів, які вони «вважатимуть за необхідні, включаючи застосування військової сили»20 . Європейці, очевидно, прагнули гарантій надання «усякої військової та іншої допомоги», як це було записано у Брюссельському договорі 1948 року21 . Однак американці не готові були піти на це, розуміючи, що на оголошення війни потрібна згода Конгресу. Такий дуже обережний початок трансатлантичного співробітництва вже ніс у собі корені майбутніх суперечок. Взагалі, непорозуміння між країнами Заходу проходили по декількох головних лініях.

Так, слід звернути особливу увагу на світоглядний аспект проблеми або на те, чому від самого початку трансатлантичні відносини були приречені на непослідовність і суперечки. Цей аспект часто не отримував належної уваги у дослідженнях трансатлантичних відносин. Питання культури і філософії сприйняття світу тривалий час не привертали уваги дослідників міжнародних відносин. Але саме в такому ракурсі дослідження можна виявити суспільно-психологічні характеристики, які проявляють себе поза сферою політичного реалізму, і, однак, є визначальними у міжнародних відносинах.

Політичний проект Заходу від самого початку ґрунтувався на ідеї культурного есенціалізму і винятковості західної культури, тобто консенсусу щодо цінності таких речей, як ліберальна ринкова економіка, права і свободи людини, та індивідуалізму як символу демократичності суспільства. Але «Захід» Америки невдовзі почав кардинально відрізнятись від «Заходу» Франції, Німеччини та інших європейських країн і навіть від «Заходу» англійців. Останні підходили до питання створення трансатлантичного союзу дещо емоційно, як до певного історичного призначення, а вже в другу чергу функціонально і прагматично, з розумінням, що без підтримки Сполучених Штатів могутність самої Британії у післявоєнному світі приречена на поступовий занепад22 . Схожість Великої Британії та Сполучених Штатів вбачалася прибічникам «особливих відносин» ще й у тому, що вони обоє існували у своєму власному світі; належачи до спільного світу, вони могли ігнорувати його, виключати до певної міри з власної свідомості, – Латинську Америку, а раніше і весь інший світ, у випадку США, і Європейський континент у випадку Великої Британії. Таке метафізичне ігнорування навколишнього світу зближувало дві країни.

У свою чергу американці ніколи не піддавали сумніву своє лідерство серед західних держав та свою месіанську роль у цілому світі. Ключовим елементом світового порядку після Другої світової війни, як його бачили американці, був так званий захист (американцями) «вільного світу» (free world). У спробі побудувати спільне з Європою трансатлантичне бачення світу США завжди хотіли поставити на перше місце своє власне бачення, чого не могли допустити європейці загалом і французи зокрема. Американське бачення трансатлантичного політичного співтовариства не могло задовольнити французів, а пізніше економічно зміцнілих німців, оскільки не могло запропонувати їм тієї ролі в Атлантичному союзі, на яку вони претендували в Європі, взятій окремо. Тому вже у
50-ті – 60-ті роки Захід перестав прогресувати поза вузькими рамками військової співпраці в межах НАТО. Остання ж стала антирадянською коаліцією країн, в якій США наражалися на небачену для них (ядерну) небезпеку через необхідність захищати Європу, не в останню чергу тому, що Європа могла зробити так мало (а часто і не прагнула зробити більше) для власної безпеки. Але Сполученим Штатам однозначно подобалося і було потрібне НАТО як головна ланка у західному політичному проекті. В першу чергу тому, що США управляли НАТО і могли вирішувати за його допомогою цілий комплекс питань як із своїми соціалістичними противниками, так і з капіталістичними союзниками. Хоч як занепокоєні ціною захисту Європи, американці зважали на декілька речей. Головна мета – всебічне стримування комунізму (containment of communism) – вимагала широкої американської участі у європейських справах. Тим більше, що, на відміну від своїх європейських союзників, американці впродовж усієї «холодної війни» найбільше боялися зовнішньої загрози – Радянського Союзу, аніж внутрішніх непорозумінь між країнами-членами альянсу.

Крім того, історія цієї нації переконливо свідчила, що більшість великих екстериторіальних військових операцій США оберталися для них ростом могутності, піднесенням економіки та розширенням їхнього впливу у світі. Так було після двох світових воєн, а сучасні приклади тому – воєнні операції у Перській затоці у 1990 році та у Косові у 1999 році. Зброя, яку виробляли США, приносила їм величезні прибутки і часто допомагала подолати кризові явища в економіці. Це може виглядати цинічно, але для Сполучених Штатів війни стали символом і синонімом процвітання. Вже у другу чергу Америка була економічним титаном світового значення. На першому місці стояв військовий потенціал країни, і за доларом (економічною силою) завжди була американська військова могутність, яка справді виявилася не найгіршим гарантом світової валюти. Із вступом Америки у роль військового протектора Західної Європи склалася ситуація, коли за німецькою маркою, а пізніше екю і зараз євро, також постала американська військова могутність. Поміж іншим, це дозволяло США до певної міри контролювати своїх капіталістичних партнерів, забезпечуючи панівне становище долара у світі. Як свідчить історія, вже на початку 60-х років США почали вбачати в європейській інтеграції процес, несумісний з трансатлантичною інтеграцією та ідеями атлантичної федерації. Фактично, підтримуючи ідею європейської інтеграції, США паралельно намагалися проштовхнути проект атлантичної федерації. Генрі Кіссінджер зазначав у ті часи щодо Заходу: «Якщо ми швидко не зійдемося разом, то будемо дрейфувати, доки несподівано не опинимося розділені». Також він вважав, що настав час «уважно вивчити можливість створення федеральних інституцій, які б охоплювали усе Північноатлантичне співтовариство»23 . Інакше економічна співпраця між Сполученими Штатами і Європою могла б перетворитись на суперництво у майбутньому. Економічна інтеграція, таким чином, мала наслідувати політичну. Зараз ми можемо бачити, що Г. Кіссінджер думав правильно у ті далекі часи.

Інший аспект американської зацікавленості у проекті політичного Заходу і НАТО полягав у досить специфічному культурно-метафізичному ставленні Америки до Європи та їхньому зв’язку в цьому розумінні. Хоча Америка могла завжди посперечатися з країнами Західної Європи в тому, що саме вона є найстарішою ліберальною демократією, що стосується історичного і культурного досвіду, її корені перебувають у Європі. Декому це дає підстави говорити про американську культуру повністю як про витвір європейців. «Масова культура» американців, заснована на культі долара, де щастя зокрема проголошувалося у свободі накопичення приватної власності, мало співвідносилася з більш аристократичною культурою Європи. Крайній індивідуалізм та споживацьке ставлення до життя, воєнні витоки могутності Сполучених Штатів, їхнє зверхнє ставлення до своїх союзників у Європі відштовхували європейців. Якщо західний центр могутності військово