Петро Вознюк. Знаки біди 

Якщо намагаєшся віднайти сенс і загальний вектор спрямування поточних подій, інколи корисно абстрагуватися від набридливої буденності. Тоді існує ймовірність у найнезначніших, на перший погляд суто «фонових» деталях побачити майже геральдично виразні обриси прийдешнього. Або й поставити йому майже по-медичному безжалісний діагноз. Ось і вашого покірного слугу нещодавно наштовхнула на досить невеселі роздуми загалом невинна фраза з анонсу на найпопулярнішому в Україні музичному телеканалі М1. «Спати зараз не модно», – безапеляційно стверджував бадьорий голос за кадром. Але ж уособлювач зла, чиїм ім’ям не варто зловживати, як йому й належить, заховався тут в деталях. А саме – в побудові фрази, якою заперечувалася ця звичайна фізіологічна потреба кожної нормальної людини, і в категоричності тону, яким цю сентенцію було висловлено. Що ж, деякі раби стилю і «гламуру» ладні пожертвувати навіть природним даром сну, після чого вони у кращому разі куняють в офісах, а в гіршому – за кермом, безвідповідально наражаючи на небезпеку своїх менш боже­вільних співгромадян. Загроза, однак, не лише у такій от пропаганді безглуздого безсоння. Адже придивіться-но, чим годують нас останнім часом оскаженілі медіа-посіпаки лукавого! Виявляється, бути порядною людиною, співчувати іншим, зрештою, відповідати за свої слова та вчинки перед суспільством – або, принаймні, перед самим собою – нині «не модно» й «не прикольно». Хіба не цю пісню ми чуємо сьогодні від багатьох речників «просунутості»? Здається, ще трохи – і нормальна людська (людяна!) поведінка вважатиметься повним «від­стоєм». Ну а бал правитимуть «мажори», здатні несамовито «відриватися» на тлі чужого (пам’ятаймо застереження Гемін­гвея!) горя. Втім найприкріше не це. Лукавий, зрештою, не сьогодні і не вчора почав блукати цим світом, прагнучи само­ствердитися інспіруванням його тотального занепаду. Так само не сьогодні рід людський виявив свою схильність до гріха. Юрба й раніше часто з більшим задоволенням слухала лжепророка, аніж праведника, – саме цим пояснюється скепсис багатьох видатних мислителів щодо політичної демократії як правління формальної більшості. Проте не менш часто в історії місію порятунку брала на себе провідна верства, свідома реального стану справ і залізної необхідності вибору вірних моральних орієнтирів. Тоді й тільки тоді можливий був мирний, еволюцій­ний шлях очищення й суспільного роз­вит­ку. Коли ж можновладці й інші так звані «лідери громадської думки» замість побо­рювання хамства самі стають найпершими ретрансляторами відповідних стан­дар­тів (даруйте за зайву науко­вість ви­зна­чення) – тоді справи дійсно кепські.

От і зараз, замість перебрання нелегкого тягара визволення людства з уже цілком очевидної цивілізаційної безвиході, еліта, за незначним винятком, сама ледь не наввипередки підлаштовується під найодіозніші стандарти плебейства. «Ми такі ж, як і ви! Роби з нами, роби як ми, роби гірше нас!» – буквально волає нині «чільна верства». І «сильні світу цього» дійсно так само регочуть над недолугим гумором КВНщиків та інших блазнів кінця часів. (Навіть якби жарти цих горе-гумористів справді являли собою перлини їхнього жанру, варто завважити, що сміх завжди вважався прерогативою нижчих верств – еліті пасувала трагедія.) Так само браконьєрствують і напиваються на полюванні. Так само нахабно «лихачать» на дорогах. Так само брутально матюкаються й ображають один одного. Виявляється, що, попри мільйонні статки та контроль над фі­нан­совими потоками, навіть шкарпетки у них бувають з дір­ками. Ба більше: занадто благородний політик, який хоч раз не дозволить собі хамської – хоча б суто за формою – витівки, ризикує не лише не отримати підтримки виборців, а й, передусім, ніколи не стати «своїм» у коридорах влади. Прошу зауважити: в потворному самому по собі немає геть нічого огидного. Огидні його претензії на статус норми чи, тим паче, еталону – тобто на ту ж таки «елітарність». Саме це ми й спостерігаємо тепер. Колись по­діб­не вже пережили імператор­ський Рим, Франція доби ос­тан­ніх Людовиків та царська Росія. У першому випадку розбещеність народу і – головне – еліти завершилася навалою варварів зовніш­ніх, у двох наступних – повстанням варварів внутрішніх, бунтом хама під орудою лукавого. І в цих аналогіях є для нас знак наступних нелегких випробувань. Чим відповість наше сус­пільство, як, утім, і вся Європа (до якої ми в сенсі обговорю­ваної теми належимо набагато біль­шою мірою, ніж це нам здається, і ніж цього хотілося б авторові) на цей насправді найактуальніший виклик часу?

P. S. Якщо не зустрінемось на барикадах, прошу вважати мене песимістом.