Петро Вознюк. «Печерський консенсус»

Менше знаєш – міцніше спиш. У неперевершеній життєвій мудрості цього, здавалося б, безнадійно тривіального вислову переконуєшся щоразу, тільки-но професійні обов’язки змушують поглянути на фарс під назвою «сучасна українська політика». Певна річ, йдеться не про той оперетково-драматичний пропагандистський мотлох, що ним навантажують нас передвиборні агітки чи, скажімо, маніпулятивне ток-шоу «Свобода слова» на ТБ. Опісля таких «казочок для дорослих (і не дуже)» засинаєш мов немовля. Реальний стан справ, від якого нудить душу, а тілесне життя часом видається безглуздим, куди прозаїчніший у своєму цинізмі. Його вияви цілком очевидні для небайдужих до власного майбутнього, для тих, кого ще не заколисало мушине дзижчання нашого горе-політикуму. Ось Президент і глава уряду в своїх новорічних телезверненнях, ніби змовившись, ігнорують деякі резонансні теми. Ось «лідерка народної довіри» розмірковує про неприпустимість управлінського хаосу в країні, одночасно проштовхуючи «опозиційний» законопроект, який у разі свого втілення здатен миттєво такий хаос спричинити. А найпромовистіший, мабуть, сигнал – це прогноз одного відомого політолога щодо перспектив київського мера («провина» якого, до речі, не лише у комунальному здирництві, але й, приміром, у спробах вигнання української книготоргівлі з Хрещатика). Виявляється, допоки нинішній голова знаходитиме порозуміння з усіма гілками центральної влади, йому не загрожує жоден «праведний гнів» киян. Тут-то й ловить себе поодинокий (sic? – авт.) громадянин без рожевих, червоних, помаранчевих, біло-синіх і т. п. окулярів на думці: а може, всі вони вже домовились за моєю спиною? І добре, якщо має сміливість погодитись із такою своєю думкою. Істина ж бо не так уже й далеко. Негласний «печерський консенсус» (за назвою столичного района, де розташовано головні урядові будівлі) близький до свого остаточного оформлення. Пунктів у ньому всього три і вони прості, як і все «геніальне»: 1) усі сторони «конвенції» мають право контролювати певну частку національного майна; 2) ніхто з учасників угоди не несе жодної реальної відповідальності перед громадянами за наслідки цього «контролювання»; і нарешті 3) «підписанти» зобов’язуються забезпечити інтеграцію України до всіх наддержавних структур, які сприятимуть виконанню двох перших пунктів. Єдине, що подекуди ще стримує брутальність можновладних гендлярів – це суперечки між ними за конкретні розміри належного кожному шматка власності. (За словами екс-спікера Литвина на тій таки «Свободі слова», для остаточного «утрясання» цих питань – тобто розподілу недограбованого і перерозподілу вже «прихватизованого» – потрібно ще років зо п’ять.) Однак по-серйозному розгойдувати човна ніхто не хоче вже зараз. Інакше чим пояснити демонстративний відхід від гасла «бандитам – тюрми» та, приміром, дотеперішню від­сутність на жодному з олігархічних теле­каналів нормальної гострої аналітики (принаймні рівня «Післямови» десятиріч­ної давнини)? Також дещо гальмує справу алергія декого з бажаних закордон­них гарантів «печерського консенсусу» на хамське єство постсовєтської «елі­ти». Проте обійти цю, зовнішню, перешкоду може бути навіть легше, ніж вище­вказану внутрішню. По той бік колишньої «залізної завіси» вистачає осіб, зацікавлених у послугах дешевих київських лакуз.

Взагалі, міжелітна згода є однією із визначальних особливостей сучасного врядування. Тільки в одних суспільствах вона спрямована на захист інтересів народу, а в інших – проти нього. Очевидно, саме за цим критерієм і проходить вододіл між успішними націями й країнами-невдахами. Як не прикро це визнавати, ми наразі належимо до останніх. Але не слід впадати у гріх відчаю. Шанси на виправлення ситуації зберігаються завжди. З точки зору класичної політології найбільш зацікавленим у зміні статус-кво мав би бути Президент, який стрімко втрачає реальні важелі управління державою. Попри всі поразки, у нього ще залишається можливість миттєво перетворити свою «слабкість» на силу. Необхідно лише вирватися із таких спокусливих тенет «печерського консенсусу» і нарешті стати дійсно народним лідером. Незалапкованим гарантом законності й захисником усіх знедолених плутократичною системою.

Ну а якщо гора таки не піде до Магомета, тобто наш політичний Олімп і надалі нехтуватиме проблемами громадян, то... Знаєте, особисто я схильний бачити знак долі у нинішній дегенеративно «атлантичній» зимі. Позаяк неприродно теплою, згідно літописних джерел, була й остання зима доби «золотого спокою» Польщі 1638–1648 років. Тоді теж були і зневіра частини пригноблених, і зрадницький «консенсус еліт». А вже навесні в українському степу настала «спека» зовсім іншого роду.