Олесь Обертас. День українського політв’язня

«Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримаймо їх!»

За отакі листівки з отаким не кримінальним змістом, розклеєних 11 січня 1981 року в Києві, поблизу станції метро «Більшовик», у переддень дев’я­тої річниці масових арештів 12 січня 1972 р., було затримано членів Київського демократич­но­го клубу Сергія Набоку, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську, Леоніда Мілявського та Наталю Пархоменко. Чотирьох з них, яким було ледь за двадцять років (!!!), ув’язнили на три роки каторги (!!!).

Сьогодні ж, через 35 років після брежнєвського погрому великого покоління дисидентів-шістдесятників, за спогади про «генеральний погром», «покіс інтелігенції», «другий покіс» чи «січневий покіс», як називають цей день 12 січня 1972 р. в народі, - не карають. Але мало хто згадує про цей день, зокрема й від представників влади, що став початком другої хвилі політичних репресій в радянській Україні проти української інтелігенції. Самі ж  в’язні сумління почали від­значати цей день як «День українського політв’язня» з 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола. У таборах цього дня, як згадує дисидент Василь Овсієн­ко, українські політв’язні виголошували заяви протесту проти ре­­пресій і проводили одноденне голодування.

«Танки в Празі означали танки в Києві», – образно висловився на пресконференції, що відбулася напередодні з нагоди цієї події, відомий громадський діяч, політв’язень Євген Сверстюк. Українськими вулицями, що­прав­да, не гуркотіла радянська бронетехніка. Ними нишком ходили бригади  кадебістів. 12 січ­ня 1972 р. вони стукали у две­рі багатьох представників україн­ської інтелігенції. У Києві тоді за­­арештували Івана Світ­лич­но­го,  Євгена Сверстюка, Ва­силя Стуса, Зиновія Антонюка, Миколу Плахотнюка, Зиновію Фран­ко, Да­нила Шумука, Івана Ко­ва­ленка, Леоніда Плюща, Олеся Сергієнка. У Львові – Івана Геля, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола, Ірину й Ігоря Калин­ців, Стефанію Шабатуру, Зоряна Попадюка, Василя Романюка, Богдана Ребрика, Оксану Попович, Ірину Сеник, Василя Долішнього, групу Володимира Мармуса. У Харкові – Анатолія Здорового й Ігоря Кравціва. В Умані – Кузьму Матвіюка і Богдана Чорномаза. У Черкасах – Ва­силя Захарченка. В Одесі – Ні­ну Строкату, Олексу Рєзникова. Трохи згодом – Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глуз­­мана, Василя Лісового, Єв­ге­­на Пронюка, Валерія Марченка.

Ця подія давно стала для всіх історією, що раніше передавалась тишком-нишком – і то пере­важно на кухні – з уст в уста, а зараз вивчається в школі та університеті. Подія, яка порів­ню­ється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського брат­ства. Це та історія, яка до кінця не досліджена і не вивчена, яка часом перетворюється на міфічні питання: як? де? чому? коли? для чого?  

Як це було розповідає Леоніда Світлична, дружина арештованого в ту ніч 12 січня 1972 р. поета й активного діяча україн­ського Руху Опору Івана Світ­личного:

«Переддень Нового 1972 p. Теле­­фонний дзвінок, я беру трубку.

– Іван Олексійович (Світличний. – О. О.)? Я – Добош і хотів би Вас бачити... Я (Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета – О. О.) трохи здивувалась: наш колега пo-аспірантурі Степан Добош добре знав Івана і мене, чому він не пізнав мого голосу, чому звер­тається на «Ви»? Покликала Івана до телефону, до розмови не при­слухалася, лише чула, що Іван домовився про зустріч у готелі. Щойно пізніше довідалася, що то був не наш колега Степан, а «емі­сар закордонних спецслужб» Ярослав Добош – якийсь молодик із Бельгії, що зіграв в історії «великого погрому» роль підсадної качки…

12 січня 1972 р., 8.15 ранку. Я вже одягнена, збираюся на ро­бо­ту, приймати іспити в студен­тів (Будівельного інституту. – О. О.). Дзвінок у двері, як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук у справі № 2. Почався детальний обшук: ретельно розглядають кожну книжку, газету, кожен аркуш паперу. Шмональників семеро (в тому числі і «понятих»-сексотів). У якій справі, що шукають – не­відомо. Забирають книжки, машинописи, ку­пу українського і російського сам­­видаву, записники, друкар­ську машинку, радіоприй­мач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В. Симоненка, В. Стуса, Б. Мамайсура...

Я напружено чекаю Надійку (Світличну, сестру поета. – О. О.), не знаючи, що в цей час у неї теж роблять обшук, як і в десятків інших людей по всій Україні.

О 16.20 прийшов Іван Дзюба, його впустили.

Обшук закінчився о 7 год. 30 хв. наступного ранку 13 січня, тривав майже добу (перерви в обшуках не роблять навіть вночі). Івана і Дзюбу забрали з собою. Після цього я побачила Івана щойно через 16 місяців (!!!) під час проголошення вироку на його суді, на т.зв. «відкритий» суд ні мене, ні матері не пустили. Але це було пізніше. А тоді...

Я поїхала на роботу. Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, – я ж мусила тримати себе в руках: навколо студенти, мушу приймати іспит...

Через два дні я отримала офіційне повідомлення про арешт Івана».

(З книги «Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – Київ, 1998)

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’­єктивних даних навіть сьогодні. У російському самвидавному часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарешто­ваних у січні–травні 1972 p., й водночас за­уважується, що ці дані неповні. Л. Алексєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд). За її підрахунками, з цієї кіль­кості 72 належали до інтеліген­ції й 17 – до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту – в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Майже всіх провідних шістдесятників  ув’язнили на 7 років тюрми та 5 років заслання. Щодо цинізму проведення обшуків й арештів свід­чить й крик душі «підозрюваної» Михайлини Коцюбинської: «Я хочу вимити від вас руки».

Щоб доповнити цю тотальну картину «погрому», згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилуче­но близько однієї тисячі «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, якщо не тисячі людей по всій Україні викликалися слідчими, а зго­дом і на закриті судові процеси, як свідки. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у спра­ві Ірини Стасів-Калинець (у Львові) – близько сотні. Варто зазначити, що по­тріб­ні слідству показання давали бук­вально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що ре­пре­сивні акції 1972 р. мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів.

А ще сотні людей залишили без роботи, відрахували з вищих навчальних закладів, виключили  з черг на квартири. Їм заборонялося творити, висловлювати власні думки, тим більше «націоналістичною» мовою. Комусь, щоправда, довелося «покаятися», а декому навіть «зізнатися» і засудити недавніх друзів. Хтось, як згадує Василь Овсієнко, не витримав цієї задухи: Михайло Чхан спився, Григір Тютюнник наклав на себе руки. Ліна Костенко, Михайлина  Коцюбинська, Валерій Шевчук надовго  відійшли у «внутрішню еміграцію».  Хтось і справді емігрував до Росії, як Лесь Танюк і Павло Мовчан. Заява перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сісти замість Івана Дзюби, справдилася. Він сів під так званий домашній арешт із забороною публікуватися. Найупертіших запроторили до психлікарень.

Повідомлення про січневі арешти серед інакодумців з’явилися аж 11 лютого 1972 р. від­разу у трьох газетах: «Радян­ській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти 12 січня в публікаціях пов’я­зува­лися зі «справою Добоша». Дослідник Георгій Касьянов у монографії «Незгодні: україн­ська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.»  вказує, що згідно з неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 р. на засіданні Політ­бюро ЦК КПРС з подачі КГБ було прийнято рішення провести загальносоюзну акцію проти самвидаву. У Москві було на деякий час паралізовано діяльність гурту однодумців, які випускали «Хронику текущих событий», у Литві всі сили кинули на поборення впливу «націоналістів-клерікалів», тобто мирян і єпископату Католицької церкви. Проте, в Україні форму погрому вибрали трохи дивну – у вигляді шпигунського детективу.

...Четвертого січня 1972 р. на станції Чоп прикордонники зняли з поїзда юнака, який, на думку вартових кордону, «надто хвилювався». Затриманий виявився громадянином Бельгії на ім’я Ярослав Добош. Він повідомив, що є студентом-соціологом, керівником Спілки української молоді Бельгії. Під час обшуку в нього конфіскували папірець з львівським телефоном і прізвищем «Калинець» та фотокопію «страшного» антирадянського документу – «Словника рим української мови» Святослава Караванського. А ще фотографії Валентина Мороза та В’ячеслава Чорновола, плюс дві відзняті фотоплівки.

Не секрет, що хлопця супроводжували з моменту прибуття до СРСР. Фіксували всі його контакти, а тому для викриття «шпигуна» КГБ потрібне було лише його «зізнання». Вахтанг Кіріані зазначає, що саме це «зізнання», за вченням прокурора-прокуратора Андрія Вишин­ського, і є для радянського судо­чи­нства «царицею доказів». На слідстві Добош «поплив» і, серед іншого, повідомив, що перед поїздкою, ще в Брюсселі, він нібито отримав інструкції від члена проводу ОУН-бандерівців Омеляна Коваля. Завдання було таке – установити контакти з учас­никами антикомуністичного руху спротиву, передати їм гроші...

Турист розказав усе. Власне, нічого нового для чекістів – про те як він «вийшов на контакт» з дисидентами, зокрема Іваном Світличним. Вручив 50 рублів на допомогу родині політв’язня Валентина Мороза. Від чеської студентки українського походження, яка навчалася в Києві, Анни Коцурової отримав «Словник рим». Ця книжка не могла тоді вийти друком, бо її упорядник одесит Святослав Караванський якраз досиджував свій 25-літній термін за участь в ОУН.

Але саме свідчення Добоша і стали приводом для безпрецедентного «покосу», який і розпочався морозним ранком 12 січня. Рівно через місяць після початку акції відразу в трьох партійних газетах з’явилося повідомлення в кілька рядків: «Органами Комі­тету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданного Голландії (це помилка – Бельгії) Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в про­ве­денні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновіл В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває» (цит. за публікацією Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні»).

5 червня 1972 р. республіканське телебачення прокрутило прес-конференцію Добоша, а офіціозна «Радянська Україна» надрукувала повний звіт під назвою «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві». Ось як каявся Ярослав: «Мене попросили зробити заяву такого змісту... Виконуючи завдання ОУН я 27 грудня 1991 р. виїхав у Радянський Союз. В обумовлених місцях я зустрівся з І. Світличним, З. Франко і Л. Селезненко і при сприянні Селезненка зустрівся з А. Коцуровою. Усіх цих осіб я проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході і про те, що українські націоналісти у своїй діяльності співпрацюють з сіоністами, а від них я отримав політичну інформацію, яка була мені потрібна і документи. 3 січня я приїхав у Львів. 4 січня я зустрівся з С. Гулик. Під час цієї зустрічі я... отримав від неї потрібну нам політичну та іншу інформацію і передав їй для підтримки 30 рублів. Виконавши повністю завдання... На прикордонній станції Чоп мене заарештували за скоєний мною злочин. Я визнав, що скоїв тяжкий злочин проти радянської держави. Під час слідства я розповів про свою ворожу діяльність на Україні... Запевняю радянський уряд, що ніколи в житті я більше не буду займатись антирадянською діяльністю, і, якщо мені дадуть можливість повернутись у Бельгію, то я ніколи не вчинятиму жодних дій проти Радянського Союзу».

За кілька днів «шпигуна», враховуючи «чистосердне розкаяння» та клопотання бельгійського уряду, вислали на батьківщину. Повернувшись до Брюсселя Добош скликав прес-конференцію, на якій відмовився від усіх свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві. Тепер стало зрозуміло всім, що «шпигунську легенду» вигадали кадебісти...

Однак події «генерального погрому» вже не вдалося прихова­ти від Заходу навіть на короткий час, як це було під час «першого покосу» в 1965–1966 pp. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Фран­ції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори.

 Тільки видавництво «Смолоскип» у США в 1970–1973 рр. видало понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти і суди в Україні, вислано 16 000 листів і петицій до ООН і 7 000 до президента США Р. Ніксона, а разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг (!!!) самвидаву українською, англійською, німецькою, італій­ською, китайською та іспанською мовами.

 З подібними протестами ви­ступила більшість політичних |угрупувань української діаспори: до міжнародних організацій надсилалися пети­ції, молодь пікетувала радянські представництва. Як по­відомляло постійне представництво УРСР при ООН, про­тягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно-націона­лістичних організацій». Радян­ському представни­кові в ООН довелося докласти чимало зусиль, щоб не допустити відправлення цих петицій до підкомісії по запобіганню дискримінації і захисту національних меншин, і лише таким чином питання про політичні репресії в Ук­раїні опинилося поза увагою ООН.

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 pp. його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами. Інтелігенція, яка спів­чува­ла нонконформістам, у біль­шо­сті своїй була залякана і здемо­ралізована. Влада нейтралізувала культурно-інте­лек­туаль­не середовище, яке живило активність інакомис­лення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте лік­відувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдало­ся. Частково він перемістився в табори й продовжувався там. У «великій зоні» (так називали СССР політичні в’яз­ні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), й мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації, втім, безуспішні.

«Незалежність України не впала нам з неба», – наголошують сьогодні шістдесятники. Погодимося, це саме вони поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу. І разом із демократичним світом шістдесятники все ж подолали Імперію зла, здобули свободу і незалежність України. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».