Марина Брацило, Олена Степаненко.

Отак непомітно, віднесені виром зимо­вих свят, закружляні зимовими кару­селями новорічних вогнів та феєрвер­ків, ми й опинилися у новому році. І якось раптом нагадали собі: час до роботи. Втім, хто як, а завсідники літературних вечорів «Смоло­скипа», сподіваємось, чекали щонайменше на одну звичну річ, яку, щоправда, буденною не назвеш. Тож – хто чекав, дочекався. Тексти і музика, поети і поетки, прозаїки і про... словом уся творча братія повернулася під гостинний дах видав­ництва.

Першими, хто отримав змогу висло­витися, були молоді ніжинські митці. 26 січня вони представили своє місто вечором «Графіті Графського парку».

До зимової прогулянки цим химерним світом старих друзів Анни Малігон, Вікторії Величанської та Ярослава Гадзінського приєдналася нова знайома – Леся Проко­пенко.

Далі, звісно, були тексти. Знайомство з такими різними, такими несподівними ре­аліями окремих неповторних світів. Влас­не, найкраще про це сказала ведуча ве­чо­ра, поетка з ніжинським минулим і київ­ським сьогоденням Олена Степаненко. Їй слово.

Місто, яке відштовхує –
Місто, яке не випустить.
Йому салютуєш стоячи,
Його ігноруєш приписи
Його горностаєві мантії
І пил його, й бруд, і кіптява
В тобі вибухають мантрочками
            Сонетиками там,
            Верлібриками...

Цих людей – а сподіваюся, і поетів, не можна розглядати – ані як людей,ані як поетів – вирваними з контексту міста – і саме НІЖИНА. Можна довго говорити про його затишні вулички, які чомусь нагаду­вали мені дворики італійських монастирів. Про містечкові церкви і містечкові ж легенди, про привида, який жив у капличці ліцею – а нині актовій залі – і з яким я дружила. І нарешті графський парк, просто скупчення дерев, серед яких є чарівний друїдський дуб, який виконує бажання. Потім виявляється, що то звичайна товста тополя – але ж це нічого не міняє? І тому марно шукати у парку малюнки-графіті, здоровенецькі й недолугі викиди підліт­кових гормонів субкультури. Давайте разом подивимося, що зробив графський парк, університет, Ніжин із цими людьми, ми спробуємо роздивитися малюнки-графіті, барельєфи і натюрморти-графіті, залишені на них Містом. І процес ще триває.

Погляньмо, що сталося з Ярославом Гадзінським, нащадком шляхтичів і моголів. Графський парк у ньому перманентно бо­реться з Містом – але не з бароково-романтичним Містом Малігон і не втрачено-вирійним – Вікторії Величанської. У графіті Гадзінського Урбі незмінно перегризає горло Орбі, і над руїнами кружляють рогата церква і дельтаплан.

Вікторія Величанська – студентка, офі­ціант­ка, активістка поетичного руху Ніжина – і просто гарна панянка, яка віднайшла свій прихисток і батьківщину саме в Ніжині. Що взяло у неї Місто навзаєм – розказує вона сама.

Рембо і Сафо літстудії ніжинського уніве­ру – Анна Малігон. Вона пише як ми наспівуємо шлягер – ніби щось давно почуте і знайоме, ніби рими стоять у черзі й штов­хаються, а вона – лишенько! – не встига упоратись з усіма, і спотикається, і летить, і Місто підхоплює її й нашіптує нові тексти...»

Ось так – у кадрі. Поза кадром – поза чи­таними текстами – залишилося неспо­ді­ване для присутніх голосування (цукер­ка­ми!) за уподобаного з чьотирьох авторів. Результати, виходячи з підрахованих цуке­рок та фантиків від них, були такими: Леся – 6, Ярослав – 7, Вікторія – 11, і Анна – 13 щасливих голосів. Звісно, опитування, як говорять на «5 каналі», не було репре­зен­тативним. Можливо, хтось з’їв свою цукер­ку-бюлетень разом з обгорткою (смайл!).

А далі взагалі почалося щось некероване. Виявляється, у залі була купа людей, які також хотіли почитати тексти. Зокрема свої поезії читала Тетяна-Марія Литвинюк, казки – Ольга Раняк, оповідання – Олег Сірий (якщо чиєсь ім’я-прізвище раптом написалося неточно – вибачайте, з екс­пром­тами подібне трапляється). Словом – просто свято якесь...

Тож – народе, ми маємо що читати, слу­хати, бо вони мають що сказати! Відтак – приходьте, ми, як завжди, чекамо вас на вечорах, де у вас завжди є шанс почути і бути почутим, прочитати і бути прочитаним etс... Головне – пишімо й читаймо, бо ми того – варті.