Ольга Погинайко. Коли падають балкони 

Горностай у зимовому хутрі (за­кло­потано до Капітана): мужик, курити є?

Капітан Ліптон: (не приховуючи подиву) нє-а…

Сашко Ушкалов
«ESC: Сім абсурдних п’єс»

2 березня у будинку «Смолоскипа» відбувся творчий вечір з подвійною назвою: «Листи до Бога і не тільки» і/або «ESC: Сім абсурдних п’єс». Першу частину (вельми умовно, оскільки були вони син­хронними) складали нові тексти Ярослави Івченко, другу – не менш свіжі драматичні замальовки Сашка Ушкалова.

Чи не найкраще сутність цього вечора виражала сама афіша, де минуле, відобра­жене замальовкою сучасно-старовинного Любліна, органічно переходило в сучасне урбаністичного Харкова. І справді, дивним чином організаторам дійства вдалося поєд­на­ти минуле з майбутнім, чоловіче з жіно­чим, Люблін із Харковом, а абсурдні п’єси з листами до Бога.

Тексти лунали з різних кутків сцени, і були настільки ж різними, наскільки Харків не схожий на Люблін, а готичний собор – на модерний хмарочос.

У Ярослави – якраз листи і саме до Бога: з усіма необхідними атрибутами епісто­лярного стилю, жіночого світовідчуття, молитви-сповіді й іще чогось такого, що не піддаєтья філологічно-критичному озна­ченню, але виявляється близьким і зрозу­мілим і чомусь викликає незбагнен­ний внутрішній щем, дивне й водночас знайоме відчуття «чужості» в тому світі, який оточує тебе тут і зараз.

У Сашка – невеличкі п’єски, лише кілька днів перед тим презентовані ширшій публіці у Харкові – драматичні замальовки на кшталт бекетівського «Чекаючи на Годо» з такими ж дивними ге­роями, які збираються неначе якраз для того, щоб бути свідками обвалу балконів у сусідньому будинку, що, як відомо, трап­ляється раз на 911 років. Можливо, декому ці тексти здалися б про­стим набором анек­дотичних і без­зміс­тов­них си­туацій, придуманих саме для того, щоб розважити публіку, якби раптом не виявилося, що вони, зрештою, про те ж саме – про тотальну й без­вихідну абсурд­ність світу, в якому за якоюсь фатальною необхідністю всі ми живемо.

Тож раптом виявилося, що між авторами більше спільного, ніж відмінного. Ну хоча б те, що жили в одному місті й закінчили один вуз – Харківський педа­гогічний інститут (а крім того, обоє пере­бувають у дуже схожій онтологічній ситуації, що, як виявляється, зовсім не залежить ні від міста, ні від мови, ані навіть статі – на­писання кандидатської дисертації з філо­логії).

Наприкінці вечора всі охочі отримали від Сашка примірник видання цитованих п’єс з автографом, а що вечір видався вдалим, то таких було багато й до Сашка виши­кувалася кількаметрова черга.