Тетяна Селезньова. Україна не втомлюється втрачати покоління... 

Мій син після перегляду мультика «Пригоди козаків» (щира вдячність авторові, Володимиру Дахну!) резюмував: «найсильніші і найрозумніші в світі – україн­ські козаки» і поставив ультиматум – у нього мають з’явитися вишиванка і шаровари вже найближчим часом. І це було легким за­вданням, але хлоп`я згодом поцікави­лося, чому, мовляв, у нього немає україн­ської іграшки – козака? Я знітилася. Після нат­хнен­­них розмов про найкращу країну в світі, про її неповторні Карпати, річки, замки, землю, таланти, запитання мого сина було цілком логічним. А ось відповіді я не знайшла. Як пояснити шестирічній людині, що про покоління, які зростають у «пере­хідних» умовах, коли не розуміють, хто вони, коли не вчаться шанувати власну Бать­ківщину, про серця і голови цих дітей держава думати не бажає. Залишаються невтомні ентузіасти з Будинків творчості та самодіяльних гуртів, які навіщось навчають маленьких дітлахів розмальовувати писан­ки, співати українських пісень і танцювати гопака. Цим вичерпується наша україн­ськість. Адже вдома і в садочках (які й досі працюють у дусі «совка») чути переважно російську або суржик. У школах державна мова тільки на уроках. Далі – справа бать­ків. А вчителі, багатьом з яких ця мова поперек горла, і не намагаються, окрім предмету, заронити в ці зростаючі душі дещицю поваги до землі, де живемо. Наші діти граються американськими «доросли­ми» ляльками Барбі та потворними Бетме­нами, останній «хіт» – людина-павук. Є, звісно, спеціалізовані крамниці з інтелек­туальними іграшками, але цінова політика і місцезнаходження цих крамниць роблять їх винятковими й абсолютно недоступними для пересічних громадян. Полювати на іграшки вони часто не можуть через брак часу і... бажання. Тому для діточок зви­чайних батьків, без, як-то кажуть, зірки в лобі, улюбленими іграшками залишаються жахіття ринку китайського походження. Будь-який психолог розкаже вам, наскільки важливою для формування особистості є перша «усвідомлена» іграшка. Маленька дівчинка, тримаючи у руках блакитнооку Барбі, вже точно знає, що у неї колись мають бути найкращі сукні, довгі ноги (бо це «гарно»), пишне волосся й елегантний Кен. Інстинкт поки ще підказує малечі, що колись вона буде мамою, і тому дівчинка вкладає цю кралю в ліжко спати. Але коли­санку цій дорослій моделі співати вже недоречно... А потім людство дивується, чому вибухає агресивний фемінізм, чому не прагнуть народжувати дітей, чому процві­тають гомосексуальні стосунки! Через крах дитячих ілюзій і відвертого обдурювання змалечку. Що тримає ваша дитина в руках? Якому предмету приділяє свою увагу, про що думає? Якщо це, наприклад, терміна­тор, то які емоції він викликає? «Я хочу бути сильним і непере­можним, як він». Господи, то чому ж майбут­ні чоловіки мають впевню­ватись у тому, що сильні і непере­можні обов’язково кіборги, а не герої, які мають обличчя? Збочення суспільства почи­наються з ігра­шок. В нашій країні над цим замислюватись немає кому. Про випуск «націо­нальних іграшок» кажуть, що не буде попиту. Сором і годі. Я не кажу про пооди­нокі випадки, коли свідомі батьки розуміють ситуацію і намагаються якось виходити з становища: роблять іграшки власними руками, на­вчають цьому дитину, купують розбірливо усі ці «мейд ін чайна»...

Виявляється, що навіть замовлень на іграшки – саме українські – наразі не існує. Пояснює ситуацію секретар міжві­домчої ради з іграшок Людмила Мартинюк: «Сьо­годні виробники ідуть максимально прос­тим шляхом. Вони не мають достатніх кош­тів, які можна було б вкласти у розробку зразків нової, саме національної іграшки. Відсутні також спеціалісти з виробництва іграшок: технологи, конструктори, дизай­нери. Таких фахівців сьогодні навіть не готують. Цим питанням має зацікавитись і опікуватись уряд, потрібно розробити чітку політику, орієнтовану на відродження цієї галузі. Нині виробництво м’яконабивних і паперових іграшок менш затратне і тому є більш-менш успішним. Лише ялинкові при­краси в Україні випускаються такої якості, що можуть конкурувати на європей­ському ринку». Втіхи з цього пояснення мало.

Вже рік працює у Києві Музей дитячої іграшки. Близько семисот зразків іграшок різних часів можна побачити на полицях закладу, який цілком може стати для вашої дитини втіленням «цяцькового раю». Напевно, лише тут ви ще зможете познайо­мити своїх малюків із справжніми, доброт­ними витворами іграшкового мистецт­ва ще сторічної давнини. Але будьте обережні, діти часто запитують: «А коли тьотя дістане іграшку з шафи?», або ж «Я теж хочу такого літака чи ляльку». А ви будете змушені
за­про­понувати малечі вибирати собі «ер­зац-замінник» із сучасного асорти­менту...

Але позитивні тенденції все ж таки є, каже голова Міжвідомчої Ради з іграшок та навчально-наукових ігрових посібників, віце-президент Академії педагогічних наук України Олександра Савченко: «Українська іграшка поступово «починає дихати», ство­рюються цікаві зразки з дерева, з’являється безліч нових роздаткових ігор, але загалом іграшок, пов’язаних з інтелек­туальним роз­витком, з фантазій­ними, творчими здібно­стями дитини, вироблених в Україні, дуже мало». Ще пані Савченко з сумом розка­за­ла про нещодав­нє святку­вання «Днів Андерсена» в Данії. Там влаш­то­вувалися великі читання казок геніаль­ного автора для усіх дітей, за участю мініст­рів і урядовців країни. Дивно, правда?

Природно, що для експортерів в Україну «цяцькового спаму» домінуючою є комер­ційна складова, а зовсім не виховна. У багатьох випадках іграшки, якими торгують на вітчизняних ринках, взагалі не мають сертифікації української Міжвідомчої Ради з іграшок. А це вже пряме порушення прав дитини. А оскільки діти своїх прав не знають і захищати не вміють, то на такі «дрібниці» держава може ще довго не звертати уваги. Тільки втрати від такої неуважності значно перевищують всі «здобутки». Адже ми почи­наємось з дитинства, і якими ростуть наші діти, такими будуть державні пріоритети в подальшому.