Тетяна Селезньова. Інтернаціональний талант, або Вибачте, Богдане Сильвестровичу 

Мистецтво. Його чудодійна сила творить дива, удосконалює світ і рухає людство вперед. Чи можна його використовувати в якості політичного засобу? Ще б пак! У нашому схибленому суспільстві може бути все. Я нічого не маю проти грамоти, врученої Володимиром Литвином Нікіті Міхалкову «За заслуги перед україн­ським народом», але сам метр кіно не зрозумів, за які заслуги саме «перед україн­ським», і чому йому випала така честь. Усі мої знайомі, почувши новину, майже обурювались: «за що?». Але це була тільки цнотлива прелюдія. Вернісаж гарних філь­мів – річ на сьогодні рідкісна, а тому особливо приємна. Тим більше, якщо кіновернісаж, власне, організований геніальним українським актором. Богдан Ступка може зіграти ВСЕ. Його майстерність захоплює видатних режисерів сучасності, для яких він є не просто Актором з великої літери, він є співавтором. Оце б тільки Україні й пишатися таким надбанням. Хоч і зні­ма­ється він переважно в Росії. Друзів Богдан Сильвестрович зібрав на презентацію вернісажу всіх московських. Визнані, видатні майстри кінематографу, живі класики Станіслав Говорухін, Павло Чухрай, Нікіта Міхалков, Тигран Кеосаян і актриса Альона Хмельницька готові були відповідати на будь-які запитання столичних журналістів. Першим було, як ви можете, за логікою, здогадатись, – про жахливий стан українського кінематографу. Ме­ні одразу стало соромно. Знаєте, обговорювати це питання у своїй країні, писати гострі статті, змушувати можновладців поступово змі­нювати ситуацію на краще, робити все, що від тебе залежить, – це означає вболівати за своє кіно. А запитувати про таке у «московського бомонду», показуючи, що ми
всі – нікчеми, і без церемоній можемо «це вам сказати» – не гідно. Потім були питання на кшталт: «у вас такий розквіт, так все правильно на законодавчому рівні у плані кінематографу, а чи може україн­ський режисер приїхати до вас і зняти своє кіно?», а потім: «пане Говорухін! Ви не хотіли б допомогти Одеській кіностудії, адже там повний розвал»... Це все правда. Але не з Міхалковим і Говорухіним це обговорювати. Складалось стійке враження, що наші журналісти (який жах!) не усвідомлюють, що це РІЗНІ країни. І саме МИ маємо дбати про СВОЮ країну, а не «всемогутні» з Москви, як повелося. Нашу землю обкра­дали роками, а ми лише покірно схиляли голови. А чи не має завдя­чувати сьогоднішня успішна російська кіно­школа українській землі? Схоже, про це просто «незручно» говорити. Тут народжувалися ті, хто їхав будувати мистецтво і творити кінематографічні дива до Москви. І в цьому немає провини України, тому що за радянських часів навіть ті, хто прагнув тут залишитися і працювати, не могли цього зробити. За прикрою іронією, саме в най­від­даленіших регіонах Радянського Союзу тоталітаризм був набагато страшнішим і жор­сткішим, ніж у Москві. І Бикова, Дов­жен­ка, Бондарчука, Чухрая звідси просто витравлювали... А сьогодні москов­ські мет­ри говорять, що український кіне­мато­граф «на нулі» (Золота пальмова гілка Каннів – які дрібниці! Про це можна не згадувати) і що скоро можна очікувати повного занепаду... А ми (журналісти) кивали голо­вами: «Так! Говоріть ще!» Навіть ті, хто писав про сьогоднішні таланти України, про те, що є шанс відродити кіномистецтво на цій землі... Але коли до нас приїздить така зірка, як Міхалков, ми ладні забути і про нашу країну, і про мову, про українські таланти і про незалежність. Це психологія рабів. І наша країна невиліковно хвора на рабство. Невипадково найталанови­тіші народжуються ТУТ, але ідуть світ за очі, зраджують... Поважні гості Богдана Ступки не сказали ні слова про Україну, про те, що це Батьківщина видатних людей, що це честь, врешті-решт, приїздити сюди. Без перебільшення. Вони не відчувають цього... через нас. Через наше рабство і покірність «великому брату». А пова­жати раба дуже важко. Неможливо. Павло Чухрай сказав, що ніколи не розділить ці дві країни, бо «насправді ніхто нікуди не від’їжджав, це один простір і так було завжди»... почулись оплески журналістів... У мене виступили сльози розпачу. Невже моя Україна мені просто наснилась? Невже вона закінчується на поважному імені з Москви, імені режисера, якій забув, що його народили саме на цій землі? Павло Чухрай казав, що Гоголь для нього не український і не російський (тут він, звісно, злукавив) письменник, він для нього рідний. І Тарас Шевченко, якого в дитин­стві йому читав батько... О, Тарасе Григоровичу! Ви, певно, єдиний, з визнаних у світі геніїв, хто таки не зрікся своєї країни, і Вас можна з упевненістю назвати саме Українським письменником. Дякую вам за це! За те, що Ви за жодних обставин не станете космополітичним талантом...

Знаєте, дуже давно я мріяла сказати особисте «Дякую» Нікіті Міхалкову за його творчість, дивлячись йому в очі. Але тим, хто не поважає мою землю, навіть дуже талановитим, я не вмію висловлювати вдяч­­ність. Можна сказати, що я «перебільшую», що нічого особливого в цьому немає. Ну, не було жодного українського режисера і митця у «колі друзів» Богдана Ступки, ну, нічого страшного. Він же насправді зні­мається, досить успішно, у російських режисерів, і взагалі, мистецтво – річ космополітична, воно долає кордони і таке інше... Але в КОЖНІЙ країні є СВОЇ герої! І ми маємо визначитись. Тепер, зараз, тому що ростуть покоління, яким потрібна своя країна, свій дім. Чи Україна – це російська провінція, яка за збігом обста­вин, найщедріша і землею, і талановитими людьми, чи, це Країна, яка спроможна встати з колін, струсити з себе вікове рабство, цю прикру, принизливу залежність?

Так, нам потрібні розумні поради, критика, адже дуже важко народжуватись із попелу. Та треба ж розрізняти! Немає щирості стосовно України у тих метрів, немає поваги. Ну, так вже склалося... Вибачимо.

Кіновернісаж мав сумне забарвлення для мене. Там не було хоча б краплини мого, рідного, теплого. І справа не у філь­мах, які відібрали для показів. Вони дійсно чудові. Але як це усе це презентували, який тон задали гарній події, як майстерно вкотре нас зробили бовдурами, між іншим, за нашим власним бажанням... Якісь непідвладні розуму кармічні закони тримають цю землю у рабському становищі. Як надовго? Залежить від кожного з нас, від нашої відданості, любові і нашого бажання, адже все здійснюється саме так, як ми того хочемо.