Петро Вознюк. Політичний «вертеп»-2007 

Спливає цілком очікувано бурхливий і багато для кого прогнозовано безрезультатний рік. Черговий рік невикористаних можливостей, невинесених уроків, невиправлених помилок, ненабутих дру­зів, непокараних ворогів. Спливає під бій курантів, який декому мав би зійти за похоронний дзвін. Звісно, навряд чи клієнти політколумбарія розчули відповідні мотиви – що ж, будемо поблажливі до них та їхніх вічних ілюзій. Тим паче напередодні різдвяних свят.

Краще подивімося – певна річ, з необхідною часткою гумору – на спроби цих політичних мумій влаштувати нам веселий вертеп під ялинкою замість величної тризни. Ось вони «перед усім чесним народом» здійняли галас з приводу парламентської обструкції президентських креатур в уряді. Причому деякі з найгучніших нині голосів протесту проти «антикризового свавілля» чомусь мовчали ще якихось квартал–півроку–рік тому, а то й активно намагалися виправдовувати всілякі там меморандуми–коаліції–універсали. Поміркуйте тепер, у кого більше логіки: у псевдопомаранчевих «миро­творців»-невдах або у правлячої коаліції, котра займається елементарним зміцненням своєї влади – нехай і шляхом «узурпації». Авторові цих рядків, приміром, здається, що саме у других. Авжеж, ло­гі­ка (в даному разі – політична доціль­ність) далеко не завжди збігається із рамками правового поля. Мак’явеллі може підтвердити. Великий флорентієць, спостерігай він за нашими політколізіями, мабуть, ще у ніч з 2 на 3 серпня передбачив би майбутній глум над президентськими мініст­рами. А дехто з екс- «революціонерів» тоді ще довго робили вигляд (чи то пак справді були впевнені?), що все нормально і нічого не трапилося. І тільки після комедії з недопуском Бориса Тарасюка на засідання уряду греблю мовчання оста­точно зірвало потоками фарисей­ського обурення. А мо’, високоповажні можновладці таки все знали наперед і спеціально готували країні настільки яскравий вертеп? (Більше за всіх «відірвався», напевне, Анатолій Толстоухов, сим­во­лічно-ритуально нагадавши главі віт­чиз­няного МЗС про свій «відпочинок із музичним супроводом» у будівлі Кабміну два роки тому.) Ну тоді красно дякуємо й чекаємо на продовження.

Який же конкретно розвиток сюжету здатні запропонувати нам вертепники-ентузіасти з печерських пагорбів, наразі залишається тільки здогадуватися. Немає сумніву, що загальними його рисами стануть такі звичні спроби поділу громадян-глядачів вистави на «правообережних» та «лівообережних» і набридлі вже заклики до «консолідації» на обох флангах. Праворуч, наприклад, уже пролунали театральні заяви про можливість об’єднання «в перспективі» відламів колись могутнього Руху – Народного руху України, очолюваного тим-таки Б. Тарасюком та Української Народної партії Юрія Костенка. Все було б добре, якщо не враховувати, що розмови про їхнє «злиття в екстазі» точаться ледь не із мо­менту розколу. Відтак чергова згадка про «перспективу» з боку спадкоємців найвпливовішої патріотичної сили навіює асоціації вже навіть не із вертепом, а з якоюсь «мильною оперою» чи сіткомом. За наявність у репертуарі ще одного неод­мінного номера художньої самодіяльності можновладців – періодичних взаємних закидів у стилі «сам дурень» народові на потіху – теж не варто турбуватися.

Можливі, втім, і зовсім нові й несподівані сюжетні лінії. Чи був би вам до вподоби, приміром, альянс теперішньої головної «партії влади» із найзапеклішою на цей момент її опоненткою? Якщо ви людина ризикова, то мерщій укладайте парі із друзями – маєте шанс невдовзі непогано підзаробити. Адже, повірте, те, наскільки неочікувано швидко вдалося поро­зумітися найзнаменитішому професорові із найвпливовішою шанувальницею прикрас від Louis Vuitton у ході «бюджетно-опозиційного» компромісу може багато про що свідчити. Компромісу, певна річ, нібито тактичного, проте після стількох «побитих горщиків»… Тож, як то кажуть, поспішайте бачити та робіть ваші ставки. Тільки, боронь Боже, не піддавайтеся ре­тель­но підсовуваній «політтехнологами» спокусі сприйняти весь цей пекельний театр абсурду (для «занадто розумних» маскований під невинний український вертеп) за чисту монету. Його замовники, режисери та виконавці варті наших жартів і кпинів, але жодним чином не співчуття. Розчаруйте тих із них, хто все ще сподівається почути від нас схвальне скандування «потрібних» прізвищ, а не те єдине, чого вони насправді заслуговують – нищів­ний сміх. Сприйміть як належне їхні потуги «розважити» нас на свята, але не їхнє приховане прагнення зробити громадян маріонетками у своїх ігрищах. Завжди
намагайтеся бути винятково глядачами або господарями політичного театру і ні­ко­ли – його слухняними ляльками.