Олег Коцарев. Про поїздку творчої молоді в Москву: Давайте дружити країнами? 

Це сумнівне запитання-про-позиція не полишає думок мого колеги Іллі Стронґовського. І він шукає – у мерехтливому світі міжнаціональної ворожнечі, політкоректності й підприємницьких фобій – діалогу молодої україн­ської літератури з іншими європейськими літературами або можливості долучитися до діалогів уже існуючих. Та інколи щось знаходить.

З 29 листопада по 3 грудня 2006 року в столиці Російської Федерації, місті-герої Москві, відбувся восьмий ярмарок інтелектуальної літератури «Non/fiction». Інтелектуальна література, треба визнати, є досить абстрактним поняттям, черговою спробою якось окреслити поділ читва на «якісне» і «популярне», «масове» й «елітарне», «зарозуміле» й «доступне», «екс­периментальне» й «універсальне». Не все на «Non/fiction» було аж таким інтелектуальним, але якщо узагальнити, ярмарок виявився досить великою виставкою (десь у третину Львівського форуму) експериментальних і комерційних книжок російських та неро­сій­­ських видавництв. Україну представляла... москов­ська Біб­ліо­те­ка української літера­тури з неве­личким стендом, пе­реповненим різноманітними книжками й журналами – від Забужко до «Книжни­ка-Review». У рамках ярмарку від­бувалися й різ­нома­нітні літературні акції, як-от дискусія про сучасну росій­ськомовну літературу Ізраїлю, відбір­ковий слем-турнір у клубі «Білінг­ва» та – за підтримки МБФ «Смо­­лоскип» – вечір сучасної української поезії у Бібліотеці української літератури, на якому виступили Кате­рина Бабкіна, Шуня Білоцька, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Юлія Стахівська, Ілля Стронґовський та Катріна Хаддад, вечір, що мав продовження.

...Що таке Москва для нас, покоління, яке вже не зазнало причетності до червоного «всесоюзного магніту», яке не стояло в чергах у ГУМі чи театрі на Таганці? Найбільше місто Європи, цікаве «задзеркалля», дуже схоже й дуже не схоже на Україну. Тут шалене метро з нераціонально розташованими одинадцятьма лініями, будівельний бум, не набагато більший від київського, неймовірно високі ціни та зар­пла­ти, тут оригінально переплі­таються радянська й «царська» культури, маленькі церквички XV століття ховаються в затінку сірих «хмарочосів» 1970-х років, а в подвір’ях чарівних арбат­ських модернових особ­нячків мож­на наштовхнутися на статую Лені­на. Перлини Москви дуже щільно заховано під шаром ніякості, наче в поезії, здається, най­точнішого співця цього міста, Андрія Родіонова, де спробуй-но відгадай у пельменях устриці, а в уламкові кинутої залізниці – свободу...

Вечір у Бібліотеці української літератури виявився досить три­ва­лим і дуже інтерактивним. Після читання поезій почалось обговорення тенденцій сучасної літератури та україно-ро­сійських культурних комунікацій. Виявилося, що російська інтелігенція, так само як і українська, поділена умовно на «шароварників» і «безбатченків». Перші сумували, що в текстах україн­ських гостей забагато пошуків і замало етнографічного колориту, що «Україна зараз тяжко хвора», другі (серед них і відомі в нас перекладачі Пустогаров та Сід) на це криво всміхались і розмірковували про перетинання американської, української та російської поезії. Насамкінець українців запросили виступити перед невеличкою групою студентів-україністів Московського університету.

Ще одна несподівана акція – вечір на честь Івана Франка у Домі національно­стей. Варто почати з того, що українці з українцями говорили про Франка російською мовою (дуже поганою, слід зазначити). Вечір було присвячено читанням його поезій, співам народних пісень (хоча зіграли навіть шматок зі Скорикового «Мойсея»), промовам і дискусіям про те, яка «погана» сучасна Україна і як відірвалася вона від Росії. Уся мистецька частина старанно підтримувала однобічний імідж української культури як культури селянських пісень і народницького пафосу, навіть запрошення відвідати Україну су­проводжувалося запевненням, що там «горілка, сало і поезія». Один товариш навіть повчав нашу недолугу державу, як саме треба святкувати ювілей Франка. У дискусію вступив Стронґовський, пояснив, що святкування пройшло нормально і запросив засвідчити це Юлію Стахів­ську. Стахівська розповіла про деякі акції на честь Франка, заспокоїла, що з його вшануванням усе гаразд і прочитала свій вірш. Сучасна поезія викликала бурхливу реакцію: одні просили в Юлії роздруків­ку віршів з автографом, а другі обурювалися: «Як це так, Іван Франко своїм словом визволяв народ від панського гніту, а про що пишуть ці сучасні поети? Ще й Телемаха якогось згадують!». Дуже «доречно» випливла й дискусія про те, чи був Голодомор геноцидом.

Цікава закономірність: попри помітні українофобські настрої серед багатьох росіян, найдосконалішими українофобами є місцеві колишні українці, котрі принципово забули мову та уникають згадок про своє походження. Значна частина росіян засуджує українську окремішність, їм було б комфортніше бачити нас «під рукою», але це засудження суто теоретичне й умоглядне – фактично їм байдуже, що в тій Україні відбувається, хай хоч на голові там ходять, і вам нечасто хтось скаже щось неполіткоректне, хіба які-небудь радикали. Інша річ – колишні україн­ці. Ображені своєю несподіваною «прикордонністю», наполовину «хохляцькі морди», наполовину «кляті москалі», вони ніколи не знехтують можливості показати свою ворожість до «вашого націона­лізму».

Зустріч зі студентками університету була найідилічнішою. Декілька загальних запитань про Україну та її культуру – і поезія без жодних непорозумінь та національних зіткнень.

А в останній день відбувся ще один виступ українських поетів у Бібліотеці. Під час нього раптово зникло світло, й читати довелося при свічках. Цей, здавалося б, елементарний романтичний курйоз дав початок новому сюжету. На момент написання цього тексту світло в Бібліотеці української літератури так і не з’явилося. Принаймні, про те, що Бібліотека досі не відновила роботу в нормальному режимі, повідомив сайт «Майдан». Вона чи то працює зранку, чи не працює взагалі, і з чим це пов’язано – невідомо. Ця в прямому розумінні темна історія відбувається на тлі постійних пікетувань бібліотеки місцевими праворадикалами з організації «Наші». Фонди української бібліотеки їх бентежать: тисячі книжок від двадцятих років до останніх лауреатів «Смолоскипу», журнали про спорт, мистецтво й по­літику, альманахи, газети – такому наборові позаздрила би будь-яка районна, а то й міська бібліотека в самій Україні. Хіба можна витерпіти таке в самому центрі Москви, на вулиці Трифонівській? «Наші», судячи з інформації на їхньому сайті та розповідей очевидців, вимагають закриття бібліотеки через антиросійський вміст її книжок та забризкують будівлю помаранчевою фарбою. Чи помітила ті події Україна? І як маємо реагувати? Є над чим подумати, та це вже інша історія, бо ми повернулися додому з цікавої подорожі, але з великим полегшенням. Діалог
триває.

Харків–Москва–Харків