Петро Вознюк. Бойова готовність 

Принаймні дуже хотілося б сподіватися, що саме цим словосполученням, винесеним у заголовок, згодом можна буде охарактеризувати стан українського суспільства й політикуму на момент другої річниці «помаранчевої революції». Адже спраглому справжньої боротьби патріотові така мила його серцю симфонія іржавих діжок могла вчутися уже в обережних натяках екс-польових командирів Майдану про майбутню «революцію на бруньках». А дехто, мабуть, зумів угледіти войовничі мотиви навіть у наскрізь просякнутій політичною кон’юнктурою петиції, що її учасники святкування Дня Свободи передали до Секретаріату Президента. Головним пунктом цього документа стала, як відомо, вимога скасування конституційної реформи і повернення главі держави його попередніх повноважень. Усього лише.

Певна річ, режисерам чергової сублімаційної вистави з претензією на відтворення атмосфери Майдану–2004 не дано осягнути, що розв’язання наявних сус­піль­них суперечностей знаходиться зовсім не у площині політичної казуїстики чи то пак косметичних нюансів форми правління. Вирішення нинішньої патової ситуації виходить далеко за межі традиційних для буржуазної демократії засобів. По-перше, гасла і принципи нашої антикризової (прошу зауважити: я намагаюся називати речі за їхньою суттю, чудово розуміючи, наскільки нинішня парламент­ська коаліція встигла дискредитувати це визначення) стратегії повинні бути справді радикальними. Українське сус­пільство радикалізується, і це ні для кого не є таємницею. Навіть той самий улюблений «помаранчевими» середній клас у нас налаштований достатньо рішуче, він не боїться «розгойдувати човна» – і це, зрештою, здорова ознака молодої нації. Ну а про основний, на мою суб’єктивну думку, ресурс націє- і державотворення – найманих працівників (від вантажника у супермаркеті чи сільського механізатора до університетського професора) годі й казати. Тому будь-які заклики до зміцнення президентської влади передусім мають супроводжуватися чіткою та зрозумі­лою програмою дій «посиленого» глави держави із захисту прав її громадян. Добре, що у цьому напрямку вже дещо робиться. Проте найголовнішою є друга умова – практичні кроки, здатні довести народові принципову здійсненність проголошуваної програми. Тут, знов-таки, теж не без прогресу: принаймні гучні акції протесту проти підвищення комунальних тарифів у Києві формують вірний алгоритм суспільних настроїв. Однак і в цьому разі необхідно бути послідовними і, що надто важливо, підтримувати адекватний імідж.

Відтак дозволю собі дати кілька порад усім спадкоємцям «помаранчевої» революції. Відмовтеся від дорогих авто – я, приміром, ніколи не забуду виразу очей одного армійського офіцера, коли він спробував підрахувати, скільки його зарплат може коштувати один люксовий лімузин з розряду тих, що ними користуються деякі «любі друзі». Припиніть, нарешті, ритуальні заклинання про «європейський вибір» – на тлі безладу в усіх сферах життя та суто знущальної позиції євробюрократів щодо України це не ви­кликає у громадян нічого, окрім кпинів і роздратування. Допомагайте простим людям чим тільки можна: підтримуйте різноманітні низові ініціативи, відстоюйте права найманих працівників перед роботодавцями, очолюйте антирейдерські і взагалі правозахисні дії, створіть всеукраїнську мережу безкоштовного юридичного консультування. Нарешті, пам’ятайте давній рецепт збереження влади багатіїв ще від Арістотеля: можно­владець або олігарх, що порушив закон, має бути підданий більш суворому покаранню, ніж пересічний громадянин в аналогічній ситуації. Спростуйте, кінець кін­цем, твердження великого китайського скептика Конфуція, який порівнював закон із павутинням, у якому бідна людина заплутується, а багата – легко його прориває. Не намагайтеся зупинити невідворотну другу (чи то пак третю) у новітній історії України революцію. Майте смі­ли­вість і відповідальність очолити її. Не під­тверджуйте власним прикладом провокативної тези, що опозиція при зустрічі з революцією негайно кличе полі­цію. Тим паче, що остання насправді навряд чи чимось зарадить «у разі чого». Якщо зараз вам вистачить на це духу, то слова Януковича про можливість «несподіваної реакції» на ймовірні масові протести виявляться мильною бульбашкою. Або весь компонент її «несподіваності» полягатиме у неочікувано швидкій капіту­ля­ції. Ну а про обіцянки «антикризових» кому­ністів «повернути свято великого Жовтня» взагалі ніхто не згадає. Якщо ж волі забракне – краще поступіться місцем на аван­сцені. Адже історії, врешті-решт, байдуже, під яким прапором буде «осід­ла­но тигра» українського бунту – помаранчевим чи, приміром, червоно-чорним.