Юля Стахівська. Світ Софії 

Сітало С. і т. д. Поезії. – К.: Смоло­скип, 2006. – 127 с.

Коли зранку ви п‘єте каву з інсектицидами, дивитесь на закашляне небо, думаєте: «От, мій мозок зависнув!» і заразом профнепридатно соромитеся такої думки, набираєте повну ванну гарячих суниць і виливаєте на голову шампунь із назвою «Пофіг», то це означає одне – ви потрапили у світ Софії. Весь цей поетичний «гармидер» не що інше, як цитати без лапок із її текстів. Пам‘ятаю своє перше враження від книжки: коли лише побачила її брунатну обкладинку, тоді мені здалося, що вона схожа на шкірку ківі, а значить, в середині
має бути м’якоть і т. д. Але мої гастрономічні сподівання щезли так само блискавично, як полишені без продавця фрукти. І мені залишилось одне – ви­знати, що під обкладинкою дуже неодно­рідний зміст і пристрасть до медичної атрибутики.

Діоптрії обпікають об тебе, як Сонце.

Твоє Сонце позгризає пальці по плечі
                                                і впаде.

А я – яскраве графіті на рушнику
                        недругорядних емоцій,

Як ієрогліф – хочу, можу, буду і т. д.

 Я в принципі люблю візити до окуліста, в нього найбільш безпечно: береш просто і закриваєш собі по черзі очі і читаєш літерки – віршів, звісно, не виходить, але не біда. Бо вірші Софії починаються десь поза кабінетом з візіями – у довгих коридорах, де можуть брати аналізи на СНІД, де «милі бинтів і тонни пухнастої вати». Це метаморфози змісту, коли про такі речі як кохання, самотність говориться без красивостей, як про діагноз:

Стабільно зимовий резус-фактор.

Поторгувавшись трохи, я тебе відпущу.

І вибухне серце, як четвертий реактор.

Реакція уповільнена. Адажіо дощу.

В цій книзі багато лірики, але більшість далека від сентиментальності. «Продам. Любов. Б/У. Недорого» – маленька іроніч­на відповідь оголошена всім альбам та серенадам. Натомість коліями світу Софії прямують реальні експреси: Повний поїзд маразму/Братські могили мікробів, тарга­нів і амбіцій/…/, і лине іноді – ретро-вагони, що іноді виїздять із «депо мрій»: Як дощ, по краплині піду – кап – рештки безодні./Архітектура води. Пів на дванадцяту. Вербна неділя. Часто автор виділяє якийсь знак для себе з поміж інших або їх відсутність. Для С. Сітало це вочевидь крапка – одиниця шляху – акцент на фрагментах в кінці вірша.

ЇЇ поезія сучасна, але не те, що можна назвати mainstream, часто римована, але рими ці далекі від класичних поєднань, вони сміливіші та агресивніші, а іноді взагалі виглядають ніби штучно сконструйованими. Цей конструктор і є тією особливістю мови її текстів, їхнім внутріш­нім лего, з якого можна витворити нові моделі знайомих речей. Вони створюються абсурдно, так, ніби щось опиняється не на своєму місці: воплі в фонотеці, капу­чіно в акваріумі або чотириногий
Грудень. В нашому «ітедешному» світі повторів вони претендують на яскраві нові назви замість вже давно звичних і усталених.

 Взагалі у світі Софії будь-які ілюзії потребують значного простору, але в принципі дізнатися, якої глибини кроляча нора, можна. Зазвичай це кімната без точного розподілу на стіни, підлогу, стелю та вік­на, так що роль кожного компонента залежить від безпосереднього і щораз нового ракурсу призначення:

…Хочу тебе знайти, я хочу тебе знайти

швидко по стелі стінах гасають червоні коти…

або

…І хоча я не прихильник евтаназії,

але до стелі поприбиваю босоніжки…

 Проте складається враження, що насправді ліричний герой цієї книги безмежно сумує за «справжнім»(?) і всім тим, що йде в комплекті. Саме тому так проціджує все крізь сито матеріалів, рідин, специ­фіч­них реакцій, фільтрує від побічних рефлексій аби отримати есенцію образу. Можливо, іноді так концентровано, що це виходить за межі поетичного і переростає в іншу площину – афористичну:

Це буде класна відмазка нікуди не йти,

а лінь влаштувала диктант,
                        і її корумпована влада

дарує нам віллу на хуторі Три чорти,

з єдини вікном на свої особисті вади.

Він же, ліричний герой, чи то пак героїня, щораз знаходить нові метафори для ототожнення себе із джерелом енергії: чи то батарейка, чи найгарячіша точка планети. Та й загалом книжка містить повний перелік посилань на побутові реалії в тій незвичній формі, що надає їм нові ролі: «Розігріваюсь цеглиною тобі на обід...», «...м‘якоть мою ніжно-рожеву по 2 у.о. за кіло поріжуть...»

Обігрування тіла, гра в його деструкцію, дещо чорний гумор, пов’язаний з цим («Склад крові», «Чорний вірш» та ін.), озна­чають таку саму змінність і непостійність тіла як і неживих речей, тобто воно виявляє себе окремо, без болю, як ще один елемент.

Тож, «і т. д.» – цікавий початок, так, ніби вже головне сказано, а все інше – це повто­рення. В анотації до книжки поезія Софії Сітало називається музикою у словах. Якщо це музика, то, як на мене, експери­ментальна, з атональними мотивами, хо­ча й не позбавлена основи – цілком традиційних шматків. Але якщо відкинути всі порівняння та паралелі, то вийде таке – добра поезія. «І це, як то кажуть, крапка. Остаточно. До нової зустрічі. Все».