Анна Ратушна. Харків – Львів: постліквідація

Коли карту України скласти навпіл, то Харків опиниться приблизно там, де і Львів (чи навспак), а початок  залому припаде десь на верхів‘я Дніпра. Десь на ту точку, що її визначив собі за відправну «Чорний біль».

Саме таку назву мав харківський про      ект, що відбувався в рамках львів­ського книжкового Форуму. Представлений він був у різних форматах: відео, графіка, тексти, перфоменс. Фото Юрія Ворошилова, фільми Андрія Терентьєва, Гліба та Іллі Довгалів, графіка Валерія Бондаря, тексти харків‘ян та театр «Homo ludens».

Дивлячись на червоно-чорну гаму афіші, можна було згадати і про чорнобильських мадон, і про загравання з символами та відповідною патетикою.  Але в  культурно-мистецькій «Дзизі», де відбувся проект, нічого такого не сталося. Хіба найбільш  не віддаленим від чорно-червоно суму виявився перфоменс Лали Багірової з «Homo ludens»: у напівтемряві розігрувалася алегорична сцена із багатьма «канонічними» атрибутами: дівчата у вишиванках, хрести з рушників, з‘ява фігури у костюмі ліквідатора. Це вже просто якісь такі «мандрівні сюжети» для цієї події.

Решта не надто акцентували на самій катастрофі. Швидше це була її після-мова: ось який тепер світ і ми в ньому зі своїм мистецьким скарбом. Власне, все що могло прив‘язати більшість текстів до теми проекту, – то це факт їхнього пост-написання.

Головним ліквідатором не лише силаботоніки, а й її наслідків можна визнати Сергія Жадана. Так, якщо на презентацію видань «Смолоскипу» організовано привели восьмикласників, то в Жадана все було на порядок вище – його прийшов послухати загін... МНС.

Коли ж закінчився вищезгаданий перфоменс і настав час для читання молодших, Сашко Ушкалов запитав, що йому читати. Публіка вибрала прозу, бо, як охарактеризував її автор, вона «може порвати». Хороша ідея – таке собі жанрове меню, потрібне певній публіці і в певний момент. Інші вибору не пропонували, проте на самому сприйнятті це не позначилось. Катріна Хаддад  читала дуже мелодійну колискову, а Олег Коцарев вже міг тішити самими назвами, як от «Реггі для дяді Саші». Ще слід згадати гостей. Про те, що вони класні, йшлося ще в афіші. Павло Коробчук, найкращий слемер харківського фестивалю «Цех», хоч на цей раз був без барабанів, читав теж не зле, а Ілля Стронговський най­більше запам‘ятався ледь не афористичними текстами типу: знак питання – це задоволений знак оклику.

Взагалі, проект був багатим на візії. Під час читань проектувався відеоряд із зображеннями Львова у різних ракурсах. Це додавало експресії й так змінній аудиторії в галереї. А один мій знайомий ви­словив побажання, що ще б трішки ідейності у тих роликах – був би проект відео­арту «а ля латвійська «ОРБІТА».

Тож проект був тривалим і вдалим, одне питання – про що думали еменесники, коли слухали Жадана?…