Юлія Стахівська, Олег Коцарев. Батьки і діти (а також дядьки, тітки, племінники, онуки, гувернери та домашні улюбленці)

Юрій Андрухович (патріарх)

На мій погляд, тільки в молодій літературі і є щось цікаве. У моєму розумінні наймолодші автори – це переважно двадцятилітні, бо навіть двадцятип’ятилітні вже часто більш-менш визнані. Дуже важливо, що вже п’ятнадцять років, як у нас перестала функціонувати цензура, і ось на кін вийшли люди, у котрих її немає вже навіть у рефлексах. Ця розкріпаченість дала дуже цікавий ефект.

Що стосується моїх улюблених авторів, треба розрізнити прозаїків і поетів. Я би сказав, що зараз перевага на боці прозаїків, хоча останні кілька виступів молодих поетів, передусім у Харкові, на «Цеху», дали мені зрозуміти, що й у поезії все цікаво й сучасно розвивається. Ну, а прозаїки – це, безумовно, Дереш, Карпа, Малярчук. Маю надію, що на підході ще декілька нових імен. Не хочу заздалегідь їх називати, аби не поставити у необ’єктивну ситуацію, але вони ростуть, як гриби.

Юрій Андрухович підписує «Рекреації»
під пильним оком наймолодшого покоління

Юрій Винничук
(стрийко зі Львова)

Мені здається, що з кожним роком молода література стає цікавішою, збіль­шується кількість юних обдарувань. Так, був певний провал в 90-тих роках, коли молодих дуже мало з‘явилося, але зараз – це якийсь спалах. Видно, що ця молодь має іншу освіту, якесь інше спрямування, хоча, власне, я не все читаю, бо більше «сиджу» у зарубіжній літературі.

Певно будуть з‘являтися якісь нові форми подачі поезії, бо поезія – як музика, вона може мати кілька різних відгалужень. Музика в опері – одна, на естраді – інша, так і поезія.

Юрко Покальчук
(вічний тінейдхер)

Я переконаний, що молода література – дуже потужна. Її ще не зовсім добре видно, але мало не кожного року приходять нові імена – назвав би Світлану Поваляєву, Таню Малярчук, Софію Андрухович. Є й класні молоді поети – такі, як Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, строн­ґов­ський.. Мені випадає багато кого читати й бачити (а я люблю саме бачити авторів), і я переконаний, що наша молода література цікавіша від російської, яка, здається, вже «пройшла все» і якій браку пошуку та сміливості – імперськість затягує. Приємно, що сьогоднішня українська поезія вже не спирається на російську чи європейську, як це було 10–15 років тому, бо Драч і Коротич були після Вознесен­ського й Євтушенка, а сьогоднішня молода поезія є, бо вона є.

Головна ж проблема наших молодих поетів і прозаїків – дистрибуція, розповсюдження. Вони просто не мають ресурсів як слід себе показати. А от проблем із якістю творчості я в них не бачив – кілька останніх фестивалів (День Незалежності у Гуляйполі та «Цех» у Харкові) переконали, що в нашої літератури дуже великий потенціал, цікаві форми, цікаві постановки питання, все дуже небуденне і все тільки починається.

«Покальчук часто «відривається» так,
що й молоді можуть позаздрити»

Тарас Федюк
(добрий дядечко)

Я добре ставлюся до молодої української літератури, до середньої літератури і навіть до старшої української літератури ставлюся добре. Перспективи ж саме молодих авторів, як на мене, хороші, адже тільки сьогодні українська література здобулася на повний формат, з’явилися такі жанри й напрямки, котрих не було в українській радянській літературі, – у нас є жіночий роман, у нас є детектив, у нас є фентезі.

Якщо ж конкретно – виокремив би «Пациків» Анатолія Дністрового, бо мені здалося, що крім розповіді про себе, спогадів і зображення специфічних секторів су­спільства, там ще є намагання дослідити, як розпадається дитяча чи юнацька «зграя». Як хтось гине, хтось їде, хтось тікає – і врешті герой залишається сам і їде вступати до вишу. Це можна проектувати і на літературну зграю теж, бо й там бути «у зграї» цікаво тільки років до сорока, а потім усе розпадається. Мені здалося, що таке надзавдання образу петеушної банди, можливо, і не дуже яскраво виражене, але в «Пациках» є.

Звичайно, мені цікаві пошуки й Сергія Жадана, й Марини Соколян, і Наталки Сняданко, і Світлани Пиркало. Хоча це все література моїх дітей і часом я не все «вкурюю», але все одно цікаво. Я вважаю, що ширший інтерес до української літератури може прийти саме через такі відверті, цікаві, іронічні тексти. Тільки одне застереження – аби фінансові важелі не потягли всіх у масову літературу, бо коли всі ідуть кудись у один бік – це вже погано.

Тарас Чубай
(далекий родич)

В мене проблема є: я не запам‘ятовою імен і прізвищ, коли з людиною не спілкуюся особисто. Читаю тільки те, що впорядковує «Четвер», тобто Юрко Іздрик. Але насправді навіть «Четвер» купую тільки заради його передмов. Так само, як колись купував «Поступ» заради «Обсервацій» Юрка Винничука. І тим не менше, таким чином трохи знайомлюсь з тим, що пишуть молоді, хоча конкретно якесь ім‘я назвати я не в змозі – але то лише через погану пам‘ять.

Іван Малкович
(друг дітей)

Колись, коли мені було 20 років, а там… Борисові Олійникові… ну скільки? Коротше кажучи – майже 30 років різниці, і я думав: «Боже мій, він не знає наших прізвищ. Коли його питають про молодих, він не знає, що є я, Герасим‘юк, Римарук. Він не читає, значить він старий».
А тепер я із сумом можу констатувати, що не дуже добре знаю молоду літературу. Поезія в мене, мабуть, закінчується на Остапові Сливинському. Що ж до прози, то конкретно сказати навіть і не можу. Я випав з літературного процесу по повній програмі, тому знаю Сливинського, Жадана, Бондаря, і далі – в своє покоління. Буду надолужувати.

Марина Павленко
(перша вчителька)

Намагаюся читати багатьох, на жаль, всіх не вдається охопити. Звісно, ті імена, що «на слуху», більше потрапляють на
очі – реклама робить своє, піар-технології працюють. До них ставлення різне, не хочу наразі називати імена, та й, гадаю, кожен може перелічити їх на пальцях обох рук. Загалом – багато зараз цікавих тенденцій, багато хвороб росту – скоро, думаю, перехворіємо. Мене дивують матючні рецедиви. Це хвороба. Десь років зо п‘ять тому це було популярно, зараз це, здається, навіть не актуально. Постмодерне покоління відходить і за ним гряде щось нове. Я не маю ще цьому назви, знаю лише, що щось має бути.

Сергій Жадан
(старший брат)

Перспективи, ясна річ, у старшої літератури є. Особливо хороші перспективи в Івана Федоровича Драча, трохи гірші – в Ліни Василівни Костенко. А ось в Олександра Корнійчука перспективи зовсім туманні.

Маріанна Кіяновська
(старша сестра)

Я належу до вимираючого покоління письменників, тому вважаю, що для літератури реклама, промоції, класифікації і всі інші речі значення не мають. Тобто література – це випадок, а різні поділи – дуже штучні. От риб, наприклад, ділять на риб прісноводних та на риб морів та океанів. Це пов‘язано не з тим, чи риба велика чи маленька, а з тим, чи вона живе в солоній воді, чи ні. І в тому сенсі ділити на покоління – це приблизно так, як табун оселедців посортувати за промисловим значенням: великих оселедців окремо, малих окремо. Але ж іноді великий оселедець не встигає виметати ікру, і в історії лишається без наслідків, а маленький оселедець встигає все, залишає нащадків і один з тих нащадків потім може перегризти горло акулі. Звісно, це я трохи перебільшую.

 Якщо я почну називати ще живих людей, яких я люблю, це може бути розцінено як необ’єктивність. Скажуть, що дружба – не дружба вплинула. Тому ризикну зупинитися на тих, про кого вже більше відомо. Мені подобається Стус.
І в певному сенсі я вважаю, що якби не Стус, то люди значно менше замислювалися б в наш час над такими речами як відповідальність і повага.

Вікторія Наріжна
(кузина)

Старша українська література, як і молодша, складається з людей бездарних, талановитих і геніальних, тому талановиті й геніальні мають шанс у будь-якому разі, якого б віку вони не були, а бездарні його не мають. Мені не здається, що настала якась така зміна епох, що «старички» мусять піти зі сцени.

У моєму розумінні, молодий письменник – це той, хто вже прозвучав, але ще не став широко відомим, а старші – ті, про кого вже знають багато. Серед остан­ніх най-найулюбленіші – Тарас Проха­сько, Іздрик. Люблю Жадана (правда, йо­го люблять усі, й тут нічого не поробиш), і все-таки номер один – Прохасько.

Андрій Бондар
(друг Сім’ї)

Себе я вважаю молодою людиною з досвідом. А українська література, незалежно від покоління, досить якісна остан­нім часом. І назагал вона є молодою літературою молодих людей, її ж не роблять ні Загребельний, ні Мушкетик, правда?

Найцікавіші автори для мене – Софія Андрухович, Таня Малярчук, Сергій Жадан, Любко Дереш. І наймолодше коло 20-25-річних – з ним теж усе буде гаразд, хоча воно тільки виникає. Не в моїх правилах роздавати аванси, але, здається, хоро­ші люди ростуть, і це не може не тішити.

Марійка Мартисевич
(сестра з Білорусі)

Мало що можу по темі сказати, хоча мене українська література в принципі цікавить, особливо останнім часом. Хотілося би показати цікаве та актуальне в українській літературі своїм білоруським колегам. Найбільше у нас зачепив людей Сергій Жадан – зараз в Білорусі просто його культ зростає. Ось я купила чергову партію Жадана, щоби відвезти з автографами для різних діячів Білорусі.

Ірена Карпа
(enfante terrible)

Мій «зе бест» – Прохасько, хоча він наче на половину старший тільки. Але світить йому Нобелівська премія, і я повідгризаю руки Нобелівському комітету, якщо вони до кінця мого життя з ним не роздупляться. Ще, ясна річ, – Іздрик та Андрухович – як суміш гуру, секс-символізму та лексично-драйвової підтримки холодного мозку молодої ідіотки.

Таня Малярчук (молодшенька)

Страшно дратують запитання про старшу літературу! Тaк, ніби в нас є якась інша?! Та без них нас би зараз не було – закон послідовності й похідності. Люблю абсолютно всіх, але зрозуміло, що відчуваю особливу залежність від близьких мені географічно – Прохаська, Андруховича, Іздрика. Перспектива? Гадаю, навіть переконана, що принаймні в цих трьох усe ще попереду. Вони ще не написали тієї своєї книжки, яку повинні написати. Тому особливо приємно за ними спостерігати i чекати. Справжню добру книжку неможливо написати у 20 років.

Сашко Ушкалов
(wunderkind)

Зі старшого покоління прозаїків мене ваблять щонайперше тексти Андруховича, Жадана, Винничука й Жолдака. Але я дуже шкодую, що в нас майже немає інтелектуальної прози, прикладом якої особисто для мене, як би то не здалося комусь банальним, є росіянин Пєлєвін. Коли ж говорити про старших поетів, то це, безперечно, Андрусяк і Жадан, хоча Сергій, як на мене, наразі надто прив’язався до верлібрів, хоча римовані тексти в нього були дуже класні.

Дмитро Лазуткін
(блудний син)

На мою думку, старша українська література ще далеко не видохлась. Якщо вважати «старшими авторами» таких людей, як Юрко Покальчук, Валерій Шевчук або Роман Іваничук, то вони не тільки талановиті письменники, що продовжують активно працювати, а й просто цікаві та багатогранні особистості. Наприклад, той самий Покальчук, якого постійно можна зустріти на фестивалях, часто «відривається» так, що й молоді можуть позаздрити. Він феєрична людина сам по собі. Взагалі, чим старшим стаєш сам, то менше хочеш скидати ще старших з корабля сучасності, а прагнеш в них навчитися, дослухатися до їхнього досвіду. Вони знають набагато більше, ніж ми, хоча й несуть на собі неактуальні ознаки свого часу – виховання, погляди, всіляку фігню.

Мої улюблені автори старшого покоління – Микола Воробйов і Микола Вінграновський, я в них багато чого навчився.

Богдан Горобчук
(друг на районі)

Зі старших прозаїків мені подобається Андрухович, житомирська прозова школа – Пашковський, Ведмідь. З поетів – київська школа, наприклад, Вишенський, Кордун, Воробйов. Окремо йде Нью-Йоркська група – Тарнавський, Андієвська. Власне, можна говорити ще про прозу, але коли я назву приміром Жадана, Дністрового, то це буде трішки молодше покоління.

Зараз відчувається ніби якась тяглість прози. Андрухович якимсь чином створює цю тяглість. Це щось невловиме для мене, тому, можливо, мій ланцюжок і не пов‘язаний зовсім, але вишиковується так: Андрухович, потім станіславський феномен і далі таке собі продовження – «постстаніславський феномен» – той же Дереш, Карпа.

«Вже п’ятнадцять років, як у нас перестала функціонувати цензура, і ось на кін вийшли люди, у котрих її немає вже навіть у рефлексах»

Галя Ткачук
(внучка)

Наразі в літературі взагалі чогось вражаючого немає. Вірніше, насправді воно є, але недостойно подане. Адже для того, аби воно стало відкритим загалу, потрібні нові умови, певна сміливість з боку не лише видавців, а й медій. А якщо говорити про поділ на покоління, то це звичайна річ, природна специфіка. Серед літератури більше виділяю старше покоління, тут не лише повага, радше за визначник править час, певна усталеність.