Валентина Кузик. Рецензія. Мати «намір!»

Любко ДЕРЕШ. Намір! – К.: Дуліби, 2006. – 296 с. 

Я уявляю собі львівського студента десь отак мого ж віку Любомира Дереша, який сідає оце за компа писати свого чергового романа. Чи знає він, про шо буде проза цього разу? Скажемо прямо, прихильнику Любкової творчості здогадатися про це вже не надто складно. Хороша це чи погана новина, як на поціновувача, але наш письменник залишивсь собі вірним як стильово й ідейно, так навіть і сюжетно. Ви знову прочитаєте про Мідні Буки, нєфори знов виборюватимуть власні ідеали у суспільстві гопів, котрась із дійових осіб знов ніяк не втрапить в об’єктивну та адекватну дійсність, за­плутається у часопросторових вимірах і будуть їй видіння, у героя ( він же має бути справжнім!) буде велика любов, десь у нетрях тексту промайне Дзвінка, та й «намі­рівська» Гоца Драла чимсь до болю схожа на своїх по­пердниць: вона мисткиня, нонконформістка, контркультурна красуня... ну і, зрештою... сам же Пан Пись­мен­­ник зізнався у котромусь інтерв’ю, що йому подо­ба­ються «худорляві дівчата із міцними ногами». Так ото ж.

 Книжка про те, як ліричному суб’єктові знову тісно у рамцях упорядкованого і буденного світу. Автор знає, що все складні­ше. Про це також відає його герой, котрому, власне, й доводиться пройти довгий і тернистий шлях ПІЗНАННЯ не тільки посейбічної, а й далекої «іншої» реальності, чи то пак ірреальності. Петрикові П’яточкіну дано не лише дар феноменальної пам’яті, завдяки чому він легко складає свій перший іспит з укрмови – він здатен «бачити». Бо все, що переживаємо ми, – це «застиглі шматки спогадів»; реальність, яка існує для нас, – це тільки зафільмована наша пам’ять. А тепер уявімо пересічного
хлопаку, який раптом усвідомлює, що має справу не із
фотками, як ми, а із бурхливим потоком СПРАВЖНЬОЇ реальності.

Як це – проникати поза межі того, точні межі котрого навіть невідомі?

Протягом романного утинку життя Петрика несвідомо тягне до тих, хто подібний до нього. Хто може бачити і знає про це або не знає, але за крок від одкровення. Саме до останніх і належить кохана П’яточкіна, дівчина «із ім’ям, як уві сні п’яного лемка», художниця-абстрак­ціоністка Гоца Драла. Їхній роман практично ідеальний: спілкування на телепатичному рівні + секс, добрий і багато, аж поки Петрику не спадає на думку «просвітити» Гоцу щодо своїх здатностей, та яка, на жаль, адекватно сприймає брєд Петрика і... життя її обривається на трамвайових рейках... через любов, якій не місце тут і тепер, чи просто через неподоланні непорозуміння водіїв та пішоходів... хто зна?

 Книжка про те як це: жити одразу у кількох вимірах; відчувати погляд смерті на собі, залишаючись живим; бачити колір часу та торкатися його, рельєфного; грати із життям безконечну шахову партію за умов, що кількість твоїх фігур скінченна, а фігур твого суперника – ні; мати очі із жовтуватим блиском; засинати під мінімал-хауз на розмальованих простирадлах і плакати з розпачу, усвідомлюючи, що у цьому вимірі тобі більше немає місця, але у ньому єдиному ти і можеш існувати.

 Мені не те шоби шкода П’яточкіна, я не така й сентиментальна, але десь там, глибоко у собі, я зізнаюся, що звук таки може мати колір. Я здогадуюся, що має. Мені страшно за Петрика – він ЗНАЄ. Чого коштує знання, можна почитати у «НАМІРі!» Любко, хоч економіст, відверто Вам скаже: ціна не у валюті, навіть не у твердій та вільноконвертованій українській гривні. Це коштує життя. І пафос тут ні до чого. За допомогою цієї книжки Ви навряд чи розширите власну свідомість та вийдете у відкритий космос, але, принаймні, дізнаєтеся, як воно... могти ЦЕ робити.

 Часами мені видається, ніби цей бісів львівський студент десь отак мого ж віку Любомир Дереш, який сідає оце за компа писати свого чергового романа, знає більше, ніж я, про всі оці подорожі поза межі і все таке потойбічне... А потім хочу сказати його ж словами: «Не страшно, чувак. Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває».