Богдан Горобчук. Про ZEX 

    Насправді це дивне «ненашинське» слово в заголовку читається не так, як ви могли подумати, а як «ЦЕХ» – тобто велике приміщення для праці на заводі, фабриці тощо. Або – як новий мистецький фестиваль, започаткований цього вересня (а точніше – 8–9 його числа) у Харкові. Фестиваль, що його, здавалося, розчавить між Сциллою і Харибдою (даруйте за банальність) двох інших гігантських заходів – гуляйпільською «Незалежністю з Махном» і Львівським форумом видавців: нібито ніхто на нього не зважить, відпочиваючи від першого і готуючись до другого. Але цього не сталося – фестиваль пройшов «на ура!» – і організаційно, і виступово, і – загалом. Найактивнішим організатором і піарником «ZEXу», як і «Незалежності з Махном», був Сергій Жадан, він же був і ведучим. Вже це, а ще анонсована присутність суперзірки україн­ської літератури, 72-ї особи в рейтингу «топ-100» журналу «Корреспондент» (якраз між Іваном Плачковим та Ігорем Суркісом J) – Юрія Андруховича – апріорі робило фестиваль яскравою подією української літературної повсякденності. На «це­хів­ських» афішах відомі розкручені імена чергувалися з іменами молодих, талановитих, але поки ще не надто знаних поетів, і в цьому – безперечна заслуга організаторів, що прагнули показати аудиторії не лише вершину айсберга молодої української літератури, а й, наскільки це можливо, увесь айсберг.

Юрій Покальчук

Учасники

Основним місцем дійства став театр «Березіль», а точніше – ма­ла його сцена, чимось і справ­ді схожа на цех: з височенною стелею і задушливою, але якось навіть приємно задушливою атмо­сферою. Інші місця – чи не най­ліпший у Харкові клуб «ОsтаNNя Барикада» та книжкова крамниця «Університетська Книга» були менш задіяними, та й то – переважно безпосередніми учасниками фестивалю. Були також дійства й у готелі «Харків», куди люб’язно заселили митців, але про них згадувати не варто через надто інтимний їх характер.

А розпочався фестиваль з найвдалішого за всю історію україн­ської літератури слем-турніру, ведучим якого був робокачур Анатолій Ульянов. Слем-турнір – це передовсім енергія у чистому стані, це епатаж від мистецтва, а точніше – максимально оригінальне і яскраве прочитання власних текстів за три хвилини. Поети, а ще більше – Толічка, – так заводили публіку, що та несамовито волала і плескала, а ще – люб’язно жбурляла на сцену пластикові пляшки і паперові літаючі об’єкти, але без жодної аґресії, підштовхувана лише звільненою енергією любові до красного письменства. До слемер­ського фіналу вийшли найдостойніші – Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін та Світлана Поваляєва, а от остаточно пере­міг і отримав символічні «андрухови­чівські» 100 баксів (на конверті зі справжніми грошима було ще й 100 баксів із
головою Андруховича замість голови Франкліна) саме Павло – про­демон­стру­вавши не лише поетичні здіб­ності, але й некепську гру на ударній установці (простіше кажу­чи – на барабанах), що стояла на сцені й очікувала «Самогону».

Остання фраза – між іншим – зовсім не абсурдистська метафора, як можна було би подумати, адже «Самогон» – це назва нового проекту Юрія Андруховича і польського гурту «Карбідо», що тішили публіку після основної того дня літературної програми: виступів К. Хаддад,
С. Ушка­лова, Н. Гончара, Ю. Тараненко, Л. Багірової, Р. Мельникова та Ю. Покальчука, який буквально порвав усіх своїм суперхітом «Не наступайте на любов».

А от дорвав усіх якраз «Самогон». Поляки грали щось на зразок експериментального року, під який Андрухович читав власні тексти – переважно з останньої своєї збірки «Пісні для мертвого півня». І читав як вміє читати лише він – потужно, граційно, еротично. Якби гарненько витиснути увесь одяг, що був того вечора на танцюючій глядацькій аудиторії, то можна було би отримати не один літр поту.

Далі митці перебралися на закриту тусівку з неодмінним фуршетом у клуб «ОsтаNNя Барикада», де знову ж багато і гарно читали.

Першою подією наступного дня стала презентація нових книжок, що вийшли у видавництві «Фоліо»: перекладів Ю. Андруховича з американських поетів 50-х – 60-х років «День Смерті Пані День» і збірку невигаданих історій з пацанського життя молодих українців «Хулігани» Ю. Покальчука. Скромний Жадан відмовився презентувати свою нескромну за розмірами (під 800 сторінок) і ще менш скромну за назвою збірку майже всього досі ним написаного і виданого «Капітал».

А вже увечері вдячна харків­ська публіка дочекалася наступного виступу молодих митців: П. Коробчука, О. Коцарева, Б.-О. Горобчука, стронґовського, Д. Лазуткіна, С. Поваляєвої, (лідера гурту «Ундервуд»), Л. Дереша та І. Карпи. Складалося враження, що якби фестиваль тривав би ще кілька днів, то Харків втратив би чудовий театр «Березіль»: адже оплески й овації, якими публіка вітала виступи кожного літератора, могли розтопити будь-що, навіть камінь і бетон. Пане Андрухович, ви, звісно, вкотре пересвідчилися, що на поетичні виступи люди ходять сотнями не лише в Америці, але і в нас, унікальних*. І головне – вони отримують від цього справжнє задоволення, адже чим пояснити той факт, що другого дня на фестиваль людей прийшло значно більше ніж першого – тіснота була неймовірна.

Останніми на сцені «ZEXу» побували хар­ківський гурт «Ойра» та івано-франківська «Перкалаба». І це була суперенергетична жирна крапка цьогорічного фестивалю. З надією підкреслю слово цьогорічного – адже таке дійство неодмінно потребує повторення.

P.S. Якщо ви ще жодного разу не бували у Харкові – обов’язково побувайте. І бажано – наступного ZEXy.

P.P.S. Не наступайте на любов. Переступайте.

* Неточна цитата з передмови Ю. Андруховича до збірки перекладів «День Смерті Пані День».