Олег Коцарев. ЛІТО IN THE UKR 

Як влаштувати собі влітку таку цікаву й потужну подорож, аби згадувати її цілий рік, викликати повагу вдячних слухачів дорожніх історій, але сильно не віддалятися від України? Що можна побачити в такій подорожі та що для цього потрібно?

Трохи велоекстремізму.

Кордон Путивльського району Сумської області України та Глушковського району Курської області Російської Федерації. У мого діда тут є два велосипеди, кожному років зо тридцять-сорок, жодних різно­швдкісних режимів, навіть кермо не завжди міцно тримається – ідеально для подорожі через ліси, болота, давній монастир на Чудній горі та кордон. Ровер «Аист» їде ґрунтовими дорогами, переритими кротами, напрочуд швидко. Незабутній кадр (його я загублю з фотокартки десь потім, у Рівненській чи Житомирській області) – кинуте село Дорошівка. Не потрібен жоден Чорнобиль, аби вулиця за 10 років стала стежкою серед двометрової кропиви, а лелеки оселилися на дивних кострубатих інсталяціях, що були колись хатами.

У Софроніївському монастирі на Чудній горі відремонтували барокову дзвіницю, збудовану начебто коштом Мазепи. Під монастирською горою – океани лісу. Сюди, кажуть, навідувалися до місцевого провидця Кучма і Янукович. Для них збудували новеньку трасу, просто створену для того, аби спускатись нею на старому велосипеді. Дорогою додому треба не влізти у болото Мовче, бо в ньому колись потонув німецький каральний загін, а ще дорогою додому треба пару разів нелегально пере­тнути кордон. Кордон – дурне діло, просто розганяєтесь не велосипеді по одній маленькій стежинці у безконечному східнополіському лісі, пригинаєтесь і так їдете до повалених дерев, тоді хапаєте ровера в руки, швидко (бо з болота прилетіли комарі, що легко прокушують навіть джинси) перелазите з ним через кілька рядів повалених стовбурів і гілля, їдете ще метрів сто, перелазите яму, що позначає кордон, виїздите на галявину, переходите її пішки, вивертаєте до брудного тунелю під залізницею – от ви і нелегал. До речі, чомусь із ро­сійського боку кордону тут говорять україн­ською, а з україн­ського – росій­ською.

До цих красивих і повчальних країв дістатись дуже тяжко, навіть маршрутки тут ходять раз на тиждень. Але ж ми домовилися, що ви маєте велосипед?

Знання жіночої психології

Отут уже велосипед може й не знадобитися. Що найбільше люблять дівчата? Звісно, відповідей на це питання багато, але останню натепер я знайшов у місті Дубно Рівненської області. Дівчата обожнюють фотографуватись у підземеллі. Вони не можуть пропустити жоден закуток підвалу маєтку якого-небудь Потоцького. Втім, і будь-який нормальний хлопець знайде там щось для себе. В цьому сенсі ренесансний замок у Дубно дуже зручний – доступних ходів небагато, але вони досить глибо­кі, плюс гріють душу легенди про далекі й заплутані підземелля. Серед інших помітних цікавинок Дубна – брама, перетворена у келії, та величезний костьол.

З Дубна дуже легко дістатися Кременця (Тернопільська
область). У Кременці варто підкорити гору Бона з досить величною фортецею просто над центром міста. На її головній вежі написано «ТАНЯ».

У самому ж центрі Кременця є дуже стильний бароковий сіро-фіолетовий колегіум. Біля нього – пам’ятник радянським солдатам. Один із них кидає гранату в бік іншої барокової церкви через дорогу. Втім, час обламав гранату, й солдат тепер кидає всього-навсього паличку від морозива.

У тій-таки Тернопільській об­ла­сті є «маленький Львів» – Бучач. Як на малесеньке містечко, тут можна багато чого побачити: знаменита ратуша зі скульптурами Пінзеля (з їхнього приводу в бучацькій говірці навіть вираз з’явився: «що ти як ратушний бовдур?»), будиночки у львівському стилі, монастир Василіянів, костьол, кілька церков, живописні руїни замку, джерело, з якого пив Ян Собеський, та липа, під якою укладав мир Богдан Хмельницький.

Тут живе господиня пані Стефа, в якої можна дешево (10 гривень з людини на добу) й пізнавально ночувати. Її життя під­твер­джує, що економіка може бути економною. Вона стежить за кожним кроком квартиранта, аби від нього в хаті не було шкоди, а коли двоє раптом розходяться по різних кімнатах – виникає проблема, пані Стефа не знає, за ким стежити (хоча за­звичай далекоглядно обирала мене). Увесь двір розгороджено на кілька зон зі справжніми та фальшивими замками. Всюди назбирується й економиться вода, навіть на колонці закрито не верхній краник, а якийсь важкодоступний підземний. Газ у ванній вмикає лише господиня, і то ледь-ледь, фактично вода лишається холодна, аби не ви­трачалося блакитне золото. І – нескінченні історії про те, як пані Стефа заробляла гроші, як з неї сміялись, а потім стали заздрити, як її діти «у Києві панують», як вона розмовляла з тещею Медведчука, як вона торгує квітами, вирощувала нутрій, як купили машину і їм заздрив начальник чоловіка, як вставила євровікна, як теща Медведчука подарувала їм своє ліжко, як на базарі баби побили «поліцая», як її родичі заробили гроші, та не хочуть будуватися. Але пані Стефа – людина чесна і надійна.

Перевірити Таню Малярчук

Для цього довелося піти на озеро Несамовите (Карпати, Івано-Франківська область), що про нього Малярчук писала у своїй останній книзі «Згори вниз». На відміну від головної героїні книги, ми дістались озера успішно (може, «мали, для чого»?), щоправда, була така злива, що озера майже й не видно, але воно існує і в ньому не живе нічого, крім тритонів і жаб. Малярчук не збрехала, не відійшла від художньої правди.

Шлях хребтом у хмарах та інопланетних краєвидах, гірські квіти, давній польсько-чехословацький кордон, злива й град, жереп, ідилічна метеостанція під Говерлою (агов, меценати, чому б мене на неї не відправити на півроку на стипендію писати роман?), і щоразу можна наново відкривати, що вода у гірських потоках справді солодка...

Шкода тільки, що зникає простий і милий курорт «Велике Яремче», геть зникає. Ціни ростуть шалено... Любителям демократичних мандрів уже на­ступ­ного року, напевне, доведеться забиратися глибше в гори.

Угадай Петлюру!

У місті Жовква Львівської області можна побачити багато всього. Наприклад, тут є своє Лобне місце. Тут є найкрасивіша у Європі монументальна й занедбана синагога, завдяки котрій з’ясувалося, що в архітектурі Відродження був напрямок під назвою «Острозький Ренесанс». Тут є міська фортеця, одну з її брам, тепер відновлену, знесли у 1970-х роках через «незручність проходу військової техніки». Замок з маленьким, але змістовним музеєм, футбольним полем і туристичним бюро з плакатом «Выбірай сваё! Цімашэнка». А головне відкриття трапилося в греко-католицькому монастирському соборі. Там недавно звільнили замазані раніше розписи 1930-х років з зображенням... Петлюри, Грушевського, Петрушевича, Винниченка, Шептицького та інших. Фреску було присвячено Голодомору та Визвольним Змаганням. Дуже цікавий факт, що ті ура­ганні події таки лишили слід у культовій архітектурі та що поль­ська влада все це толерувала.

У жовківському замку на подвір’ї стоять сучасні скульптури місцевих авторів. Одна з них здалася мені дуже гарною та промовистою: людина триває величе-е-е-езну чи то коробку, чи телевізор. Це, як на мене, є символ завищених со­ціальних стандартів більшої частини українського суспільства. Люди просто не можуть спокійно спати, не маючи двоповерхового будинку на американський манір, євровікон, постійного ремонту та переїдання.

Але не будемо про сумне, краще готуймося до нових подорожей. Зовсім забув! Для того, аби класно з’їздити влітку, треба ще ну хоч трохи грошенят і багато рішучості.

Інакше затопчуть вас в електричці
Шепетівка-Здолбунів,
і ви не побачите,
як спить без спідниці
на своєму робочому столі
продавщиця квитків
у при­міській здолбунівській касі.