Петро Вознюк. Осіннє загострення 

            Початок політичного сезону загалом позначився надлишком емоцій і бо­йового настрою у найвпливовіших вітчизняних «небожителів». Щоправда, час від часу все скидалося на банальне осіннє загострення певних психічних патологій – явище, добре знайоме фахівцям. З єдиною, втім, поправкою: наші політики, мабуть, вирішили не чекати до жовтня–листопада, коли відповідні процеси більш притаманні внутрішньому світові людини, й уже буквально з кінця літа почали збурювати хворобливі пристрасті. Взяти хоча б міні-скандал зі спробою скасування Кабміном права Президента давати доручення урядовцям. Ще навіть не розібравшись, що до чого, представники різних владних інстанцій фактично за кілька годин спромоглися поламати навколо цього казуса чимало списів.

Далі – більше. Вочевидь отримавши під час відпочинку неабиякий заряд бадьорості й наснаги, «регіонали» дали зрозуміти, що не збираються полишати своїх планів щодо «підвищення статусу» ро­сійської мови в Україні. Власне про небез­пеку тактики домовляння й «задобрювання» в політиці, а надто – стосовно суб’єктів із постсовєтською громадянською «культурою» (що ними є більшість керівництва «біло-голубих») – автор попереджав ще у зв’язку із підписанням т. зв. «меморандуму про порозуміння». Адже логіка цих людей проста – «уступаєте, значить боїтеся», як писав колись Дмитро Донцов у досить упередженому, однак аж ніяк не позбавленому дослідницької дотепності нарисі «Душа москаля». Після торішнього «пакту про ненапад» вони зважилися «усього лише» дати демонстративного копняка «помаранчевому» урядові Єханурова. Тепер, по отриманні прем’єрства й більшості посад у КМ, від них важко було не очікувати повернення до своїх далекосяжних гуманітарних і геополітичних ініціатив. Додаючи перцю до й без того непростої ситуації, пан Азаров ще й знущально звинуватив того таки Єханурова (чи не найпалкішого, між іншим, апологета «широкої коаліції» й «примирення політичних опонентів») у навмисному руй­ну­ванні економіки перед поверненням «на хазяйство» Януковича. Не знаю, правда це чи ні, але натомість давно відомо, що про інших майже завжди говорять судячи по собі. Тож це висловлювання знаного «поціновувача» державної мови може свідчити і про те, що робили з країною він та його колеги напередодні передання повноважень переможцям виборів–2004.

Втім, «помаранчеві» теж намагаються не відставати у цій «війні нервів». З гідною подиву упертістю донедавна миролюбна частина «Нашої України» заповзялася виштовхнути з «розширеної» коаліції комуністичних реліктів. Звісно, така «принциповість» пояснюється не так високими міркуваннями категоричної ідеологічної несумісності (які там ще ідеології у постмодерній «ігровій» політиці!), як суто прагматичним бажанням перехопити у Симоненка «золоту акцію» й поставити нове об’єднання у залежність від подальшої позиції «НУ». Що ж, хай так – аби не надумали поступатися. На цьому тлі навіть поствідпусткові заяви завжди готової до бою Юлії Тимошенко про «нелегітимність уряду», «спроби підкупу опозиційних депутатів» та «антисоціальний бюджет-2007» скидалися чи то на «піар відчаю» чи то на завчені репліки школяра-відмін­ника «для галочки». Таке, як полюбляють нині казати у ВАКУ, «дрібнотем’я» радше дискредитує саму ідею опозиційності.

Одним словом, до бар’єру! Маємо надію нарешті побачити наших політиків із протилежних таборів у ситуації реального протиборства – без масок зайвої політкоректності і зі зброєю напоготові. Те, що одні відверто заговорили про мову та «помаранчевий саботаж», а інші – про комуністів та «невід’ємні права Президента щодо керівництва урядом», назагал дуже добре. Адже гіпертрофована «компромісність» (з перманентним відкладанням реального розв’язання суперечностей у довгу до нескінченності шухляду) та, як точно висловився один український радикальний публіцист, «антимаскулінність» вітчизняного політикуму вже починають дратувати. Це вже не смішно. Тому навіть якщо для подолання цих рис знадобиться діяти всупереч вимогам доби (панівного Постмодерну) – треба не вагаючись пливти проти течії. Тим паче, будь-який політичний супротивник сприймається адекватніше, коли послуговується зброєю (реальними агресивними аргументами), а не всілякими паперовими «меморандумами» чи «універсалами». Принаймні це дає змогу оперативніше вжити необхідних контрзаходів.

От тільки боюся, що бойовий запал українських політгравців щезне разом із тропічною засмагою, що колись так підкреслювала життєстійкість європей­ських колонізаторів. І осінній спалах полі­тичних пристрастей справді видасться таким само цілком буденним та передбачуваним явищем, як згадуване на початку матеріалу сезонне загострення психіч­них хвороб. Утім, читачі цього числа бюлетеня, можливо, вже знатимуть, чи доведеться-таки нам стати вдячними глядачами боротьби «до переможного кінця» на політичному Олімпі України, чи тут знов тріумфуватиме всеперемагаючий дух компромісу.