Микола Леонович. Бібліотеки майбутнього горітимуть

– Що вас так збунтувало? Що вибило смолоскип з ваших рук?

– Не знаю. У нас є все, щоб вважати себе щасливим, але ми нещасні. Чогось бракує. Я шукав повсюди. Я цілком певний лише одного: колись були книжки, тепер їх немає, я сам спа­лював їх упродовж десяти чи дванадцяти років. І я подумав – може, книжки мені допо­можуть.

– Ви безнадійний романтик, – сказав Фабер. – Це було б смішно, якби не було так серйозно. Вам потрібні не самі книжки, а те, що колись було в них.

Р. Бредбері, «451 за Фаренгейтом»

Так, вони горітимуть, безумовно: ані електронний папір, ані жодні інші іновації не витіснять традицію зберігання знань на тривких матеріальних носіях, як і не зникнуть палії книжок – варто згадати, що я знаю людину, яка разом зі своєю матір’ю урочисто спалила примірник «Майстра і Маргарити» Булгакова (і ще – їм подобається Коельйо).

Але ми – будемо іншими; навіть се­ред фантастів та футурологів не­багато людей, котрі бачать щось за ме­жами тра­ди­цій­ної соціобудови. Лю­дина – тварина без­заперечно соціаль­на, проте завдя­ки мережі змінюється не тільки соціальна система, але й саме уявлення про людину мутує. В інфор­маційну епоху людина – це передусім її мислення, ментальний флюїд. В мережі цих ментальностей безліч, і повз біль­шість ми просто проходимо, але деякі нас хвилюють, і ми зали­шаємося. Хіба важливо, хто з вами говорить? Хіба вас цікавить, органічна ця істота чи ні?

Зараз я сиджу перед комп’ютером – сам, одинокий, поєднаний з близькими людьми тільки тонкими каналами, якими кванти свідомостей утворюють єдиний flow мережі.

Наші діти будуть іншими не тому, що набиратимуть свої тексти сенсорною клавіатурою, імплантованою в пальці, а хакер-кіборґ з підробною біометрикою потрапить в їхній дім і перепрограмує його. Вони будуть іншими тому, що зразком, матрицею соціалізації висту­па­тиме не едипівська «тато-мама» систе­ма, не ієрархія сюзерен-вассал (куди вже там «десятникам»!) – їх виховає складна поліфонія мережі.

Вони будуть мультиперсоналами, і нам доведеться прийняти це.

А доти, доки це станеться, ми будемо писати вдома, нарізати слайси і кодити в оффлайні, і йти зі своїми словами до ме­ре­жі. Уявлювана доступність: влитися в інформаційний Гольфстрім – насправді за­лишається ефемерною; нецікаві сайти па­дуть; на сторожі сигналу групи, відді­ля­ю­чи його від шумів, стоятимуть моде­ра­тори – ментальності, яким ви довіряєте, – не авто­ритети, які утворять канон, а знайомі тобі голоси, котрі, на відміну від тебе, готові слухати все – а ти можеш завжди розвернутися і піти, коли у шумі, який огор­тає сигнал, ти не розпізнаєш сигналу.

І навіть якщо наші діти писатимуть вдома – і на папері – вони писатимуть інак­ше, і ми, моноперсонали, будемо прий­мати це: взаємовпливи – мистецтва, е-мис­тецтва та мережі, – вже ми не уникаємо їх.

Ірпінь – традиційно – місце зустрічі людей, для більшості з яких взаємо­про­никнення та складні й тривалі стосунки з інтернетом – в майбутньому.

За останні роки кількість людей, які живуть в мережі (серед ірпінців), суттєво не змінилася; їх небагато, вони не закли­кають впустити інтернет в командний ря­док свого серця: в глобальній мережі проект глобалізму розсипається (інтер­нет, це класичний базар, агора, де є все і кожен шукає своє).

Але що ж вони, ті інші? Про що думають вони? І чи сняться їм електричні вівці?