О.Пуніна. Акваріюм для креативних оптимістів?!

Навряд чи ще десь щодня (швидше – вечора) доводиться стикатися із «нескінченною» (з приводу прослухову­ван­ня творчих доробків один за одним) кількістю само­впевнених і відвертих панів (плюс паня­нок), як в Ірпені. Зокрема, випадає така неперевершена нагода (стикнутись) на його поетичних, здається, монотонно не­ви­чер­пних, вечорах. Отож, травневий Ірпінь 2006 року. За дев’яту вечора, заповнений зал, атмосфера загад­ковости й невизначености. Дещицю містичний голос Богдани Матіяш; непе­ревершено спокійний Іздрик (направду феноме­нально приваблива людина) й близько двох десятків невтомних опти­містів-альтруїстів, поетів майбутніх ґене­рацій, поколінь, дискурсів. Хвилю­ван­ня дебю­тантів, муляючий спокій визнаних ірпінівською тусівкою лавреатів. Що ще необхідне для вдалої (нудної?) інтелек­туальної (заодно – естетичної) насолоди? Либонь – вдячних реципієнтів та оціню­вачів творчости молодих талантів. Зреш­тою, складається враження, що власне такої авдиторії не вистачало. Поети для поетів. Перо для пера. Одна самовпев­неність замінюється наступною, в чомусь відмінною – вища/нижча, підфарбована/дещо скромніша тощо. Сяйво творів давніх ірпінівських друзів (М. Леонович, О. Коцарев, І. Стронговський, С. Ушка­лов, Р. Скиба та ін.) дещо притлумляло кольори початківців, тексти яких за формою (Гой!! Верлібри просто на ура!! Якась, по-справжньому, «верліброва» епідемія. Чи не слід переходити до вприс­кування ліків?) та тематикою (вічною як світ: самотність, кохання, бажання, почу­вання, себто – безкінечні й унормовані -ан­ня, -ість) відрізняються не настільки, аби сяйво мало притлумляти. Втім, есте­тично-інтелектуальне задоволення міг отримати кожний, навіть у тих дозах, у яких звик отримувати: спраглі лаконічости, виразности та високих (не лише звукових) тональностей замилувалися б поезією поетки Любові Якимчук; ті, що не бажають спокою і рівноваги, прихильники театралізованих (себто з елементами постановки – «зірковий» протигаз і неперевершена Маша) віршів не лишилися би байдужими, почувши Андрія Нечитайла; а от товариство, якому далекі поняття фізичної близькости та насолоди, схиль­ного більше до розумової праці, розва­жила б «математична» творчість Котика та «зоологічна» Ю. Шеляженка. Так, упев­неність в майбутньому вселяє така розмаїтість творчих типів, але чи доступ­на їх поетична філософія комусь поза межами ірпінівського акваріюму? Ли­шаєть­ся сподіватись на краще, бо ж сильні риби мають вибивати шкляні аква­ріюмні стінки.

Не обійдемо стороною й останнього, наразі – не лише поетичного вечора, на якому відбулась презентація перформан­сів, до якої п’ять відчайдушних груп, до складу яких входили представники різних регіонів, готувались протягом кількох днів. З самого ранку (напередодні вечір­ньої презентації) руді спритні Білки влаш­тували акції з приводу збереження братів наших менших, безкоштовно годували лісними дарами – горішками, жолудями, розповсюджували агітки, приміром, із ота­ким змістом: «Не вірте у хворобу Леоно­вича! Птахи вас зомбують!» і підпи­сом – чесні Білочки та листівки із намальо­ваними червоними жолудями, врешті весь оцей «захисницький» пафос скін­чився відбитками білячих лапок на сходах і похороном, либонь, одного з розбишак-білок, за цим був марш на смерть «хороб­рого», істеричний плач і в цілому нез’ясо­вана кінцівка. Історія з протигазом та Машею, звісно, не скінчилась першим поетич­ним вечором, все це плавно пере­росло у п’єсу Пінгвінів на дві дії, при­свячену цьому ж предмету, що рятує, а Маша відбувала ролю поважного автора, скоріше за все, і творця п’єси на непе­ревершеному кам’янець-поділь­ському діялекті. Менше порадувало творіння у вигляді зображеної дурки та лікаря-шизофреніка команди Коні: заяложені телевізією жарти, невдалі пародії на Бурду, Пелеха, реклямні ролики соків (звісно, не враховується маракуя), хоча загальна картина – показ відпочинку в Ірпені – в дечому збігається з реальністю. Очень гордые птички, використовуючи сучасні технічні засоби, либонь, прора­хувались, таким наразі складно когось вразити, поготів – неправдо­подібною смертю Леоновича й страждан­нями Стронґовського. Справжнього удару завдали Хрущі із м’ячами Сашка Ушкалова, «Любіть Україною» Л. Якимчук, їжаком та Михайлом Жиліним як акторів реклямки крему для гоління, звісно, трохи образ­ливо з приво­ду перерахованих письмен­ників (з україн­ських, на жаль, у риму вписався лишень Тарас Григорович), та філ­факами. Із сумою 35 гривень 12 ко­пійок Хрущі й отримали перемогу. Тож – наші самовпевнені й відверті пани (і панянки) уміють не тіль­ки інтелектуально й естетично задовольняти, але й – сміятися й смішити. В цьому є свій позитив. Чи не так?!