Тетяна Ігнатченко. Воістину: Ірпінь - forever

Переглядаю свою елек­трон­ку, зна­ходжу пові­домлення від адмі­ністра­тора – Mail Da­livery Subsystem – про те, що йому, мовляв, довелося знищити листи, на­діслані мені протя­гом останнього дня, бо скринька повна по самі її електронні вінця. Залишились тільки адреси, звідки послання над­хо­дили, – Львів, Черкаси, Кам’янець-По­діль­ський, Харків, Луганськ, Се­ва­стополь, Тер­но­піль. Річ у тім, що від­недавна ці міста стали мені близькими, новини з них – бажаними, люди в них – рідними, а тому електронний злодій, що зазіхнув на мої листи, дістав прокльонів на свою вір­туальну голову. А як же! Нахабно втрути­тись у наш простір, припинити, хай навіть ненадовго, наше спілкування. Дарма, що ми недовго знайомі – загалом всього якихось два тижні, – але те, що знаємо одне про одного, спонукає нас до дзвінків серед ночі (вдень же купа справ!), до життя в очікуванні звісток із безмежжя Світової Павутини. Тим, хто не був на се­мінарах в Ірпені, мабуть, важко збагнути, якими рідними можуть бути люди, яких ти бачив всього три дні з усього свого життя, і, мабуть, непросто уявити, наскіль­ки захопивою може бути найменша звістка від них: у Львові дощ, ви говорите? Тільки подумати, це ж треба!

…Тепер уже важко достеменно при­гадати, як все починалось. Вочевидь, так… По-перше, було слово. В кожного, хто входив на благословенну смоло­ски­півську кухню, де збирали до гурту всіх учасників семінару, – своє перше вітальне слово. Як виклик, як запрошення до розмови, як визначення свого місця у просторі цих молодих талановитих лю­дей. І спільним було лише те, що слово це було – українське. Другою була доро­га. Дорога до Ірпеня. Ти тягнув нею валізу своїх знань, міркувань, досвіду, а з-поміж сосен намагався розгледіти обрії своїх-таки очікувань і сподівань. (Вже тепер, коли Ірпінь зробився спогадом, знаєш напевне, що то було – найкраще: знати, що все попереду і просто мчати назустріч небосхилу.)

…А потім вже був семінар, точніше – його політологічна частина під загальною назвою «Україна після виборів: зміни політичного спектру». Свої аргументи щодо цього пропонували політологи, історики і журналісти, розшматувавши тему на декілька круглих столів, один з них – «ЗМІ: лапша на вуха чи кістка в горлі?» – з цього і почали. На жаль, з плюралізмом думок не склалося, адже на семінар не приїхало два з трьох запро­шених доповідачі, тож домінуючою стала думка журналістки з Донбасу, яка пере­конувала аудиторію у «лапшовості» ЗМІ та вимальовувала для української регіо­наль­ної журналістики не досить втішні перс­пек­тиви. Проте обговорення було жва­вим, учасники семінару ділилися кожен своїм досвідом боротьби за право голосу, хоч загалом всі і визнали епізо­дичність перемог та тернистість шляху, що нале­жить ще пройти. По цьому і розійшлись на коротку перерву. І тоді-таки виявилось, як зачепила нас тема, як набридло нам бути представниками «сходу» чи «захо­ду», як нестерпно хоті­лося нам бути україн­цями – грома­дянами єдиної держа­ви. Донбас, Харків, Черкаси і Львів, зібравшись навколо обігрівача в єдиній теплій на весь корпус кімнаті, почали… обмінюватись діалектними словами. У спільний словник Львів приніс коцики, лобду і шваблики, Донбас – ар’ян, чир-чир і жерделі, Харків – пере­валок, Чер­каси – розцейгокать. Що це було – дитяча гра чи прагнення до по­ро­зуміння – сказати важко, але правдою є те, що подальші підступні спроби органі­заторів поділити нас на партії і примусити грати за правилами великої політики зазнали нищівної поразки. Бо під час невеличкої перерви «регіонали» (які, до речі, нічого спільного з своїми парла­мент­ськими від­по­відниками не мали) вже точно знали, що «комуністи» – просто класні, у «БЮТі» – найчарівніші дівчата, «нашоукраїнці» дотепні, а соціалісти хоч і нерішучі, але ми всі разом їх умовимо (для початку – піти на вечірню ватру, а потім – грати по-чесному, а не по-справжньому).

Перший день догорав у комина, який розпалили хлопці із Кам’янця-Поділь­ського. Там же починався і день другий, але ми не помітили його початку. Кожен мав свій клопіт. Хтось вдивлявся в облич­чя гравців за столом, намагаючись поба­чити в їхніх очах хитрий прищур мафіозі, хтось пильнував за багаттям у комині, а хтось говорив про міфи, здатні об’єднати Україну, про героїв, що стануть прикла­дами для наступних поколінь.

…Дивно, але я вдячна Mail Dalivery Subsystem, за те, що знищив мої листи. Я завтра неодмінно зателефоную всім, хто писав мені, запитаю… та хоч би й про погоду – яка, зрештою, різниця, про що говорити, коли ми навіть мовчимо в унісон. Завтра я запитаю у Львова, Кам’янця, Черкас та Харкова: «Ірпінь forever? » І у відповідь почую: «Воістину». Завтра… Чекайте, ви ж, мабуть, не знає­те, що коцики – це одіяло, лобда – м’яч, шваблики – сірники, ар’ян – ряжанка, чир-чир – чебуреки, жерделі – абрикоси, пере­валок – провулок, а розцейгокать – універсальне дієслово, що означає «розі­рвати», «розкрити», «вивести з себе». Не знаєте? Вам неодмінно треба на ірпін­ський семінар. Там, до речі, окрім таких дурниць, можна почути і про речі цілком серйозні – про НАТО, наприклад, маргі­на­лізацію етніцизованого дискурсу, україн­ську ментальність. Долучайтесь, і тоді самі переконаєтесь, що Ірпінь – forever. Воістину!