Віталій Мороз. Ірпінська позачасовість. Нотатки політолога

Якщо припустити, що час — доволі химерна й небезпечна штука, в за­леж­ність від якої потрапляє величезна кількість моїх співвітчизників, дозволю собі ствердити, що принаймні на кілька днів Ірпінь вивільняє від цієї бісової залеж­ності. Тоді як у Києві час, чи, радше, постійна його нестача, лоскоче твої нерви, в Ірпені цей час ніби зависає поміж високим травневим небом і верхівками ніби вічнозелених дерев, ніяк не торкаю­чись твого кровообігу. Опинив­шись в Ірпені, чомусь щоразу уявляю молоді постаті Рильського чи Сосюри, Бажана чи Олеся Гончара. Ось вони прогулюються алеями, ось вони ріжуться в карти в бесідці, ось вони їдять в тій самій столовці з тих самих тарілок тими самими алюмі­нієвими виделками. Зреш­тою, дівчата в білих фартухах подають їм ті самі солоні огірки, рецепти приготу­вання яких, я переконаний, не змінилися анітрохи за років сорок. І в цьому є якийсь кайф – просвердлювати дірки в часі.

Наскільки для літніх релігійних людей в їх приватному календарі рік поділений на період до Різдва та після Різдва, до Великодня та після Великодня, в моєму календарі, так вже сталося, існує ледь вловимий поділ на умовні періоди до Ірпеня і після Ірпеня. І коли знайомі в період після Ірпеня запитують мимохідь, як минула політологічна частина Ірпеня, в умовах бісової залежності від часу все, що залишається, – то це відстрілюватися швид­кими відповідями штибу добре, більш-менш, чудово, як завше. Цього року мені хочеться поставити оцінку поміж доб­ре і чудово. І хоча учасників політо­ло­гіч­ної частини навряд чи надихали постаті з минулого якихось політологічних Сосюр і Рильських, без обережного і якісного про­свердлювання дірок в часі не обійшло­ся.

Тематика мого круглого столу «Полі­тичні реалії «проекту Україна»: рух вперед на тлі ідеології програшу» апріорі наці­лю­вала учасників наробити якомога більше часових дірок аби крізь них при­скіп­ливо подивитися на обставини, які не дозво­ляють Україні втримувати і розви­ва­ти свої здо­бутки, що, власне, характе­ри­зує після­революційний період 2005–2006 років.

Для цього учасникам перш за все було запропоновано провести паралелі між революційною Сербією 2000 року і Україною–2004. Демонстрація сербсько­го фільму Branding про виграшні і про­грашні стратегії взаємодії влади і народу в перед­день революції мала на меті пока­зати: революційний період є найяскра­вішим і найдраматичнішим періодом роз­витку суспільства, який є відповіддю на виклики сучасності. Старе за будь-яких умов має піти. Водночас, чітко просте­жу­ється думка, що поява нового бренду – Отпор як Сербія без Мілошевіча – це тільки половина успіху. Про дорогу, яку треба пройти, і ціну, яку треба за неї заплатити вже опісля після моменту слави, зазвичай мовчать, або якщо і говорять, то вочевидь менш охоче.

Україна після незалежності 1991, Україна після Майдану 2004, Україна після виборів 2006... Коли блиск перемог тьмяніє, коли словами нехтують, коли ідеали прирікають на забуття.

Тим не менше, завданням круглого столу не було намалювати апокаліптичну картину української реальності. Відчу­валося, що ця реальність стає все більш залежною від продукування відповідей з боку нас, учасників, активістів, громадян. Інакше – громадянського суспільства. Андрій Шевців з доповіддю про причини «української недореволюційності» є перш за все активістом громадянської мережі Опора (www.opora.org.ua) – однієї з небагатьох інституціалізованих структур прямої дії, що виконує обов’язки, які взяв на себе Майдан–2004 – контролювати дії влади. Остап Кривдик, відомий своїми гострими полемічними статтями в «Україн­ській Правді­ (http://www.pravda. com.ua/news/2006/5/18/41854.htm) з доповіддю «Маргіналізація етніцизованого дискурсу» запропонував відповіді на питання, як проти­стояти накинутим згори уявленням про українське як маргінальне, і показав, що національне можна вплітати в контекст уні­вер­саль­них цін­но­стей сво­­боди, життя, любові, водночас гар­мо­нійно поєд­нуючи з прин­ципами праг­ма­тизму. Від­ві­дувачі Жи­вого Жур­налу мають можли­вість ді­знатися більше про те, що я нази­ваю радше не ідео­логією, а стра­тегією на­ціо­наль­ного ре­аліз­му: http://commu­nity.livejournal.com/nationalrealism/.

Ірина Цапліна з доповіддю «Образи майбутнього в програмах політичних партій» показала, що ідеологічні антаго­ністи у виборчій кампанії не так уже й відрізняються один від одного з огляду на поверхневе прописування своїх ідеоло­гічних наративів у програмах політичних партій і блоків. Що, певно, говорить про більшу увагу політичних сил до тактичних цілей (здобути перемогу тут і зараз), аніж стратегічних (чітко зафіксу­вати себе в ідеологічному полі).

У своїй доповіді «Політичний клас: політика напівпереможених і напівпе­реможців» я спробував показати, що в українському суспільстві розмежувальні лінії пролягають не за ідеологічними, мовними чи етнічним критеріями, а за можливістю/неможливістю інкорпо­ру­ватися в політичний клас. Цехова модель політики ззовні може й нагадувати проти­стояння Юлі і Рината, але зсере­дини – це прагматизм власників однакових клубних карточок. Їхня особливість – певна комфортність, адже вони ніколи не є остаточно переможеними, хоча, з іншого боку, ніколи не зможуть себе вважати остаточними переможцями.  

Особливо варто відзначити гостьову лекцію Степана Бандери. Для успішного онука патріота, образ якого можна побачити на грудях як іноземців, так і пластунів, боротися за Україну в сучасних умовах – це не розмахувати прапорами, а вигравати стратегічно, в тім ліку й в ін­фор­маційному контексті. Як ведучий і жур­­наліст англомовних новин на «5 ка­налі» Степан працює над тим, щоб інфор­мація про Україну першою надходила світовим елітам безпосередньо з України, а не з сусідніх країн з перекрученим змістом.

Чи нічого ми не перекрутили? Може, жодних проблем, як і їх розв’язків, не існує? Час покаже. До Ірпіня–07 не так уже й далеко. Оптимізм несемо ми на своїх плечах.