Ростислав Семків. Спрага етнічного

Дослідники, котрим доведеться писати підручники з новітньої історії, неми­нуче зіштовхнуться з подвійним статусом Помаранчевого здвигу. Події Майдану, безперечно, маркують початок якоїсь нової фази розвитку української неза­лежності, однак ще більшого оптимізму додає інша перспектива: Майдан – це ще й наслідок завершення попередньої фази зміни суспільної та індивідуальної свідо­мості. Безкровна революція не взялася нізвідки. Вона свідчить, що українська спільнота вже доволі зріла і, вибачайте за тавтологію, вже доволі українська.

Наприкінці 90-их знаний київський полі­толог Микола Рябчук у своїй книжці «Від Малоросії до України» висунув тезу про три головні ідентичності в тогочасній Україні: україномовні українці, російсько­мовні росіяни й (найбільша група) – російськомовні українці. Чіткий і точний поділ, продуктивний, як і теза дослід­ника про вирішальне значення отієї най­біль­шої, наголошую: української за духом – громади для нашої державної політики. Майдан став свідченням безпо­во­ротності рішення двомовних ідентифі­кувати себе з українством і мав би на­завж­ди за­креслити всі підозри, які щодо них мають «щирі» україномовні, а, разом з тим, поховати й будь-яку ксенофобську риторику. До того ж, ще раз зверну увагу, у середовищі колишніх виключно росій­сько­мовних, котрі тепер вважають себе українцями, побутують обидві мови, вибір одної з яких залежить від ситуації спілку­вання. До власне української мови ставлен­ня цієї громади людей носталь­гійне: якби могли б.., якби свого часу вчили б нормально.., якби виростали не на російськомовних фільмах... Тим часом, коли вони таки беруться українську вивчити, то володіють нею, подекуди, навіть краще за питомих її носіїв. А най­більш оптимістичний висновок тут такий: приймають чи не приймають щирі прихід двомовних українців, але ті свій вибір зробили й будувати щось у майбутньому доведеться разом. Майдан продемон­стру­вав силу такої спілки, наявний рівень свідомості народу, нижче якого опусти­тися вже годі. (Здається, представники владних еліт підписанням Універсалу прагнуть продемонструвати, що вони до­сяг­ли співмірного рівня державного мислення).

Але повернімося до ностальгії. Цей короткий нарис я пишу з єдиною метою: звернути увагу, наскільки цікавими є для сучасного українського громадянства (яке визнає себе українським незалежно від мови, котрою переважно спілкується) різноманітні заходи й ініціативи, пов’я­зані з традиційною національною культу­рою – Шешори, «Країна мрій», «Лемків­ська ватра» і т. д. Спостерігаємо реальну спрагу етнічного, драйв пошуку влас­ного коріння.

Людині, котра розуміє різницю між мальованою та автентичною вишиванкою і відрізняє кобзу від ліри, а писальце від писанки, неможливо нав’язати культурні орієнтири а-ля «Україна моя радянська» – оці шароварні гопаки, фарбованих тіток у віночках зі штучних квітів чи великий шмат сала на сцені з кольоровою підсвіт­кою. Тихо й без зайвого галасу українська етнічна культура вийшла на великі сцени, окреслила собі коло прихильників і стала центром притягання для багатьох наших співвітчизників. Маємо справу з чудовою реінкарнацією просвітянства початку ХХ сторіччя: тогочасні народні хори і хати-читальні замінили сьогодні фольк-рок Олега Скрипки й етнічна дискографія від «Арт-Велеса». Як і тоді, так і тепер це виглядає молодо, динамічно, стильно і сильно. І ніхто не переконає вчорашнього (а може й дотепер) повністю російсько­мовного киянина, що це йому чуже чи непотрібне. Без сумніву, українська рок-музика від часів славних панків «Братів Гадюкіних» виховала більше національно свідомих громадян, ніж (страшно сказати, але скажу) вся державна система освіти. У школах і в більшості вузів українською викладають про людське око, а націо­нальною культурою не стільки зацікав­люють, скільки завантажують: співати купальських пісень в класі – дивний абсурд. І з цим одразу ж погодяться ті, хто потрапив хоча б на один сучасний фольк-фестиваль чи вечірку. Про літера­туру взагалі нема що казати: шкільна програма, ніби навмисно, розпланована так, щоби відбити в учнів бажання читати взагалі й українською зокрема.

Але (не знаю відповідно до ангель­ського провидіння, гегельянської концеп­ції історичного розвитку чи постмодерної випадковості) – «свободу не спинити». Поворот до давніших, позначених забут­тям національного, совкових форм свідо­мості видається неможливим. Очільники країни можуть роз’єднуватися чи об’єдну­ватися, битися чи миритися, але логіка перетворень незворотна – українці вже відчули себе одним народом і навіть (особливо, хто молодший) почали щораз більше входити в смак, відкриваючи собі чудеса та химери забутих граней коло­рит­ної народної культури. Втамувати цю спрагу етнічного безвартісною попсою не вийде – адептів справжнього фольку ста­ва­тиме все більше. Щороку читатимемо в липневих жж: «Чекайте за тиждень! Їду в Шешори!»