Оля Погинайко. Особливості національного книговидання, або Скажи мені, що ти видаєш, і я скажу, хто ти 

В українському книговиданні скаржитися на проблеми й відсутність державної підтримки в їхньому вирішенні нині вже майже стало гарним тоном (чи при­наймні звичною річчю). Без цього не обходиться жодне інтерв’ю чи стаття, і загалом про це говорять всі, кому лише не ліньки: від керівників тих же видавництв – і до студентів-першокурсників, які пишучи про це підзаробляють на пиво й кіно, але насправді знають мало що, а тому просто повторюють одне одного. Проблем і справді бага­то, починаючи від доро­говизни самого процесу підготовки й видання книжки (порівняно, звичайно) й закінчуючи невмін­ням ту книжку продати або ж повільним, але прогресуючим зникненням культури читання. Та попри все книжки видають­ся. І ще раз попри все їхня кількість щороку зростає, так само, як і якість (в чому, зрештою, не важ­ко переконатися, взявши до рук примірник 2005 і 1993–94 року).

Про «елітність» української видавничої справи теж вже не раз говорилося, зокрема і в контексті мінімальності або й узагалі відсутності вітчизняної масової літератури. І справді, якщо вже видання книжки в Україні таке дороге й проблем­не, то який сенс у тому, щоб клепати всіляку попсу? Краще видати одну книжку замість десяти, але зробити її такою, щоб вона стала подією в куль­турному життя країни, тим біль­ше, що особливою «подієві­стю» це культурне життя не відзна­чається (хіба що черговий тур «співаючого ректора» та щоно­ворічний вихід вельми посеред­ніх переробок на кла­сич­ні твори за участю переважно не наших «зірок»). І от за 15 років незалеж­ності таких книжок набралося достатньо для того, щоб скласти досить-таки при­стойний перелік українських ви­дань, від переліку яких у кожного більш-менш освіченого читача просто слинка тече. Йдеться про опублікований нещодавно «Украї­ною молодою» спільно з «Книжником-review» рейтинг «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ».

Перелік найкращих книг України було поділено на сім категорій: «Красне письмен­ство», «Софія», «Минувшина», «Хрестоматія», «Обрії», «Дитяче свято» та «Візитівка» – в кожній яких перелічено 30 вже відцен­зурованих різними фахівцями позицій. З першого погляду впа­дає в око певна нерівно­мірність рейтингу. Наприклад, у номінації «Софія» ледь не кожна друга книжка належить видав­ницт­ву «Основи». Але про все по черзі.

Отже, загалом у даному пере­ліку фігурує понад 80 (точніше, 86) українських видавництв.
З них лише десять представлені п’ятьма і більше позиціями:
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Веселка», «Кальварія», «Кри­тика», «Либідь», «Лілея-НВ», «Мистецтво», «Наукова думка», «Основи» і «Смолоскип». Їм належить 94 із 209 номінованих видань, тобто приблизно 45% найвизначніших книг України. Безперечний лідер цього рейтингу – Видавництво Соломії Павличко «Основи» – видало 25 (!) книг, що нині вважаються найкращими в Україні. Друге місце належить видавництву
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (12 позицій), чиї книжки комен­тувати немає особливої потре­би, тому що їх просто всі знають (варто хіба що зауважити, що всі шість томів «Гаррі Поттера» подано одним пунктом). Серед лідерів виявилося також і «рідне» авторці видавництво «Смолос­кип», чиї книги «Україна чи Малоросія?» Миколи Хвильово­го, «Філософські твори» Дмитра Чижевського, «Переяславська рада 1654 року», антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм» та путівник «Украї­на» Осипа Зінкевича й Володи­мира Гули було також визнано серед найважливіших видань незалежної України.

Ці ж видавництва логічно виступають лідерами окремих «номінацій». Так у «Красному письменстві» перемагає львів­ська «Кальварія» – 7 позицій, якій буквально на п’яти наступає івано-франківська «Лілея-НВ» – 5 позицій (зауважте «некиївську» прописку номінантів). У «Софії», як уже зазначалося, «з великим відривом» (15 позицій) доміну­ють «Основи», які до того ж виграли ще й номінацію «Хрес­то­матія» (6 позицій). А ось у номінації «Візитівка» на пер­шому місці державне видавництво «Мистецтво» (теж 6 позицій).

Не такий уже й прискіпливий статистичний аналіз «Книжок незалежного 15-річчя…» вияв­ляє ще одну цікаву, хоча й досить банальну прикмету учас­ників рейтингу – їхнє «місце прописки». 85 номінантів «про­жи­вають» лише у 8 містах України, а один – у Нью-Йорку. Географія, отже, в цьому разі обмежується Києвом (плюс Ірпінь) – 58 видавництв, Львовом – 16, Харковом і Вінницею – по 3 та Івано-Франківськом – 2; ще по одному видавництву – з Тер­нополя, Кривого Рогу та До­нецька. Банальність же, як ви й самі здогадалися, в тому, що більшість героїв цього стати­стич­­­ного дослідження, так би мовити, – «кияни». Це зовсім непога­но для столиці, але, на жаль, погано для всієї країни, бо свідчить про нерівномірність розвитку не лише справи книго­видання, але й всієї культури, науки й, нарешті, економіки. А ще наочно ілюструє вже згадане вище питання занепаду культу­ри читання, яке заміню­ється кіно, Інтернетом і так далі. Якщо сформулювати проблему грубо, то виглядатиме приблизно так: на периферії вже майже не читають (бо, гарної книжки просто немає де придбати), хіба що глянцеві журнали, але то інша справа, а відтак – і не видають нічого надзвичайного (бо якщо не читають, то навіщо й для кого видавати?).

Ну, і нарешті хронологічний зріз рейтингу теж має свої особливості. Шляхом несклад­них арифметичних підрахунків авторка вирахувала, що, за­га­лом, початок підйому вітчиз­ня­ного книговидання можна починати відраховувати з 1998 року, коли щорічне число кни­жок-подій «перевалило» за двадцять (і там же, на жаль, зупи­нилося). Крім того, цікавими виявилися хроно­логічні зрізи й кожної окре­мої категорії. Згідно з ними «злет» художньої та наукової гуманітарної літератури (включ­но з категорією «хресто­матія», куди переважно потрапи­ли програмні художні твори) припадає на 1998–2002 роки, а в 200422005 роках досягає мінімальної позначки. Проти­леж­на тенденція у літературі історичного змісту, де критичний мінімум перейдено в тих же 1998–2002, а далі ситуація повільно, але досить-таки впев­не­но покращується. Решта номінації демонструють процес здорової еволюції й, починаючи з 1996 року, вартісних книжок довід­кового, дитячого й крає­знав­чого характеру стає щороку більше.

І все це дуже повчально й цікаво. А ще цікавіше те, що переважна більшість представ­лених у рейтингу видавництв – приватні, тобто комерційні, бо живуть з того, що видають. І поки державні «ґранди» видав­ни­чої справи скаржаться на відсутність держзамовлення, а відтак і не друкують нічого або принаймні дуже мало вартіс­ного, молоді й амбітні підприєм­ства «недержавної форми влас­ності» видають змістовні та якісні книжки. А щоб не бути голослів­ною, наведу приклад: старий, великий і скрізь шанований «Каменяр» потрапив у рейтинг «аж» з однією позицією, так само, як і «Україна», книжка якої до того ж російськомовна.

Насамкінець задля повноти картини додамо ще декілька штрихів офіційної статистики, наданої на початку року Дер­жавним комітетом телеба­чення і радіомовлення України. Нині в Державний реєстр видавців, виготівників та розповсю­джу­вачів видавничої продукції вне­сено 3314 суб’єктів, з яких дер­жавних – менше сорока. За 15 років незалежності ці підприєм­ства видали друком близько 118 тисяч найменувань загальним тиражем близько 913 млн при­мір­ників, що в середньому становить 1,2 книжки на одну людину щороку (у 2005 цей показник «зріс» до 1,5). Не густо, правда ж? Для порівняння: в «братній» Росії ця цифра стано­вить приблизно 5 книг, в Білорусі – 3 «з хвостиком». Про пільгове оподаткування й засил­ля російської книжки говорити не будемо, про це й так усі знають. А от про те, що всією видавничою галуззю в Україні керує «аж» 17 працівників депар­таменту видавничої справи в Державному комітеті телеба­чення й радіомовлення, сказати, мабуть, варто. Що би не казали противники надмірної кількості держслужбовців, а принаймні на незалежну керівну структуру книговидання все-таки заслу­говує.