Осип Зінкевич. Вибір Віктора Ющенка

Події двох останніх тижнів липня 2006  року увійшли глибоко в душу, совість і розум кожного українця. Вони розви­валися з блискавичною швидкістю. У кожного небайдужого до прийдешнього дня українця виринало безліч запитань: що буде завтра, якою буде Україна, куди вона піде, яким буде її вибір.

На них вар­тувало б поставити крап­ку. Але потрібно поста­вити ще інше за­пи­тання: хто ми такі, що зако­рінилося у наших генах, чи може бути в нас по-іншо­му, хто винен у по­діях останніх місяців?

 Виглядає, що історія нас нічого не навчила, що такими, якими були тися­чу років тому, ми і залишилися. Згадаймо Княжу добу нашої державності. Хто й що зруйнувало її? Так, були війни, навали на нашу країну, але були й княжі міжусо­биці. Хто випалював очі розпеченою смолою нашим князям? Печеніги, татари, мон­голи? Ні. Ми самі, наші рідні брати-князі. І на самому світанку нашої держав­ності ми втратили її. Минули століття, на арені нашої історії з’явилися козаки, гетьмани, талановиті полководці. І хто зруйнував нашу Козацьку державу? Турки, татари, поляки чи кляті москалі? Ні, ми самі її зруйнували, наші гетьмани, яких у своїх віршах проклинав Тарас Шев­ченко.

У 1917–20-х роках те саме. Чути голоси «Україна соціалі­стична або жодна». І Україна стала «жодною».

Чи можемо ми забути трагічну дату в нашій найновішій історії? Ні. Не можемо. 10 лютого 1940 року напередодні Другої світової війни постав розкол у найпотуж­нішій українській політичній структурі – ОУН. Розкол відбув­ся «в ім’я України», на підставі підозр до своїх найближчих соратників, не фактів, не доказів, а підозр. Колесо історії могло повернутися в зовсім іншу сторону, коли б ОУН була одна і єдина тоді й донині.

Приходить несподівано, не планово 2004 рік. Рік, який дав нам найбільшу подію від часів повстання Богдана Хмель­ницького – Помаранчеву рево­лю­цію. Скільки надій, сподівань, скільки віри в наше українське майбутнє принесли події листо­пада й грудня 2004 року! В очах людей, і зокрема в очах молоді, засвіти­лася віра, яку вони до того часу вже було втратили. На місце безнадії прийшло глибоке пере­конання, на місці розчару­вань у мину­лому з’явилися паростки україн­ської України.

Але глибоко в душі українця, здатного мислити, зачаїлося прокляття нашого минулого. Немов дамоклів меч, над нами висіло й висить злопам’ятне 10 лютого 1940 року, цей пер­воро­дний гріх розколу у вирішальний для нас час.

І цей первородний гріх перекочував і в самостійну Україну. Творилися все нові й нові партії та організації. Вони постійно кололися, кололися навпіл, а то й на три час­тини: Українська Республіканська Партія, Соціал-демократична Партія, Українська Демокра­тична Партія, РУХ, УРП «Собор», Пора (жовта й чорна), ОУН (б), ОУН (м)...

Здавалося, що 2004 рік може принести переворот у наш спо­сіб мислення, взаємо­відно­сини, пошук компромісів, узго­дже­ності. На Майдан вийшли всі. Не лише партії та організації на­ціональ­но-демо­кра­тичного спря­мування, але весь народ. Всі хотіли змін, всі хотіли краще жити, а більша частина хотіла української Украї­ни. На Майдані блискуче виступали Віктор Ющен­ко, Юлія Тимошенко, по­льо­­ві командири, священо­слу­жителі, політи­ки, громадські діячі. Народ повірив їхнім блис­кучим і повним надії обіцян­кам. Всі були разом, нація була одна-єдина у своїх сподіваннях і у своїй вірі, у своєму виборі майбутнього.

Вибори до Верховної Ради показали, що питання україн­ської мови і вступу до НАТО є надуманими, підкинутими нам росій­ськими політтехнологами, які знають, як отримати коло­сальні гроші від наших наївних і до болю примітивних політиків. Найкращим доказом цього
є передвиборча програма СДПУ(о) – «Не ТАК» Медвед­чука, Суркіса й Кравчука. Того самого першого в новітній Україні Президента – Леоніда Кравчука, який у передвиборчій телевізійній агітації росій­ською мовою проголошував: «Ми за росій­ську мову. Ми проти НАТО». І що сталося? Партія цієї трійки набрала на виборах усього 1,01% голосів і в жодній області України не подолала 3-відсот­кового виборчого бар’єру. Ще два блоки, що витратили мільйони доларів на агі­тацію за російську мову і проти НАТО, – «За Союз», який набрав 0,20 % голосів, та «Партія політики Путіна» – аж 0,12% голосів.

 Ці три блоки, а також Блок Н. Вітренко, який також не по­долав 3-відсоткового бар’єру – доказ того, що агітація за росій­ську мову в Україні є прине­сеною ззовні, надуманою т. зв. політиками й не має жодної під­тримки народу.

Президент призначив новий Пома­ранчевий уряд з молодих людей, про­фесіоналів, над якими, здавалось, не тяжіє кому­ністично-тоталітарне минуле. Але вже за короткий час все змінилося. Новий, молодий уряд заполонили проти­стояння, пі­дозри, недовіра, амбіції взяли гору над усім іншим, повто­рилося гасло 1917 року – «Украї­на соціалістична або жодна». І Президент був змушений віді­сла­ти уряд у відставку. Скоріше чи пізніше це було неминучим, була б провокація Зінченка, чи її не було б.

Прикрий урок Помаранчевого уряду у відставці нічого не навчив. Як 10 лютого 1940 року, так і в березні 2006 національ­но-демократичні сили пішли на одні з найважливіших виборів до Парламенту в новітні часи – кожен окремо: «Наша Україна», блок Юлії Тимошенко (БЮТ), УНП, Пора-ПРП, «Свобода», УНА, Рух (за єдність)... Пішли окремо й соціалісти. Експерти передбачали, що коли б усі вони пішли на вибори разом, Пома­ран­чевий блок міг набрати до 60% голосів. Але цього не сталося. Все ж «Наша Україна», БЮТ і соціалісти разом набрали більшість голосів. Згідно з новою Конституцією вони мали ство­рити коалі­цію, запропо­нувати Президентові нового прем’єра і створити новий уряд. І знову повторилося те саме: три місяці безпе­­рервної внутрішньої бо­ротьби, три місяці нічим не виправ­даних хворобливих амбі­цій, три місяці майже щоденних взаємних звинува­чень на теле­ба­­ченні, по радіо, у пресі. І в цій безперспективній внутріш­ній боротьбі Олександр Мороз, лідер соціалістів, зрадив. Так, зрадив. Його слушно назвали зрадником і юдою. Але виринає питання: як тоді назвати тих, які боролися між собою майже два роки, тих, які зруйнували віру і сподівання мільйонів українців в Україні і поза нею, які поставили свої амбіції вище над дер­жав­ницькими. Представляючи у Верхов­ній Раді нового прем’єра Віктора Януко­вича, Президент з повною відпові­даль­ністю сказав: «Не регіони зруйнували По­ма­ран­чеву коаліцію, а амбіції». Душа Пре­зи­дента була на боці Помаранчевої коаліції.

Але коаліція розпалася, і навіть якщо б Мороз не зрадив, вона довго не проісну­вала б. Виринає питання: як уряд такої коаліції, побудований на внут­ріш­ніх протистояннях, міг подо­лати мільйони проблем – на схо­ді й у центрі проголо­шування російської мови регіональною зі статусом другої державної; як протидіяти заворушенням у Кри­му, економічним негараз­дам? Уряд, побудований на внутріш­ній злагоді, позбувшись хвороб­ливих амбіцій, ці труд­нощі міг би подо­лати. Але уряд, що складав­ся з тих самих людей і діячів, які довели до руїни Пома­ранчеві сподівання, ніяк і в жодному разі не міг бути ефек­тивним.

Перед Президентом постала непроста, надзвичайно складна дилема: що робити? Велика частина України виправ­дано й пе­реконливо не сприймає Вік­тора Януковича, інша частина – Юлію Тимо­шен­ко, частина коалі­ції не сприймає Петра Поро­шенка. Що робити? Розпус­кати Парла­мент і проголосити нові вибо­ри, чи піти на компроміс з регіо­налами й призначити прем’єром В. Януковича? З ким іти на нові вибори? Це будуть ті самі полі­тики, з тими самими примхами й повною безвідпо­ві­дальністю перед народом і перед дер­жавою. Де гарантія, що вони підуть на вибори одним блоком, а навіть, якщо підуть і наберуть більшість голосів, чи не повто­риться те саме, що після виборів березня 2006 року? За п’ять хвилин до дванадцятої всі ті, хто поборювали себе перед вибо­рами березня 2006 року, раптом заговорили про «єд­ність», рап­том почали дома­гатися нових виборів, раптом їхній голос почав звучати зовсім по-іншому. Втрачену віру нелег­ко повернути назад. Повірити тим, які підвели й завели, нелегко і неможливо. Ті, які не знають, що таке до­мовленість і компроміс, при владі бутине можуть, бо їхня влада буде неефективна, а вони самі служитимуть не народові, не державі, а задоволенню власних хворобливих амбіцій.

Тому сталося, те що сталося, що мусило статися. У Прези­дента не було іншого ані виходу, ані вибору. Запро­понований ним Універсал став класичним зразком і прикладом, як треба і як можна домовитися, як можна узгодити зовсім протилежні принципи і погляди, щоб забез­печити в державі спокій і злагоду, знайти вирішення для дуже складних питань курсу держави, Європейської інтегра­ції, української мови, співпраці з НАТО. У своєму виступі у Вер­хов­ній Раді Віктор Ющенко заявив перед мільйонами людей про потребу об’єднання Лівого й Пра­вого берегів Дніпра. Приєм­но (але не завжди пере­кон­ливо) звучали слова пред­ставників регіоналів у Верховній Раді, що у нас є «два Віктори, але Україна одна і неподільна».

Президент зробив першу і вагому спробу. Ніхто не може ґарантувати, що його вибір справді спрацює. Може склас­тися по-різному, можуть вири­нути нові непередбачувані проблеми. Незва­жаючи на шквал виступів проти його рі­шен­ня й проти нього самого, вибір Президента в цей склад­ний час і у цій складній ситуації залишиться в історії як зважене й найбільш відпові­дальне рішен­ня перед народом і державою.

Хочеться вірити і сподіватися, що для всіх національно-демо­кратичих сил, які виявилися неспроможними і нездатними опанувати ситуацію, взяти владу у свої руки і керувати державою, це буде добрий і повчальний урок. До наступних виборів не так вже й далеко.