Петро Вознюк. Закономірний крок

Процес формування нового уряду здійняв неабияку хвилю пристрастей в україн­ському суспільстві, а надто – політикумі. Декому взагалі здається, що революція нам тільки наснилася, і тепер ми матимемо справу із ще гіршим різновидом кучмізму, ніж до 2004-го (хоча сам автор цих рядків принципово заперечує прирівнювання того жалюгідного клептократичного режиму до політичної ідеології чи суспіль­ного ладу через ужиття закін­чення «-ізм»). Дехто сприйняв призначення нового-старого глави уряду як особисту образу й уже готовий ледь не братися за зброю. Утім маємо заспо­коїти надто катего­ричних: відбулася банальна домовленість під тиском суворої дійсності й ува­жати це трагедією може лише той, хто обрав непра­вильну точку спостере­ження. Як уже на те, то за компромісний стиль вирішення суперечностей муси­мо дорікати не лише західній політичній культурі та багато­страж­дальній «українській мен­тальності». Тенденція до оми­нан­ня «гострих кутів», до «розчинення» й віртуалізації будь-яких реальних проблем і протиріч характеризує постмо­дерну добу загалом. Всі при­родні почуття, стосунки та процеси постмодерн схильний заміщувати їхнім ерзацем-буфонадою або взагалі про­тилежністю. Так само, як істинна любов сьогодні часто підмі­нюється брутальним сексом або безпричинною суперечкою, а справжня ненависть – дипло­матичною неприязню або демонстративним братанням, так і революція має більше, ніж будь-коли раніше, шансів увінчатися компромісом або деградацією. Таким є наявний статус-кво, подобається це комусь чи ні.

Шукати ж винних у тому, що, як з’ясувалося, має під собою глибокі об’єктивні підстави, – марна і контрпродуктивна спра­ва. Але оскільки «полю­вання на відьом» подекуди ще триває, можна спробувати дещо прояс­нити ситуацію. Найнеда­леко­глядніші схильні звинува­чувати в усьому, що сталося, главу дер­жави. Певна річ, Віктор Ющенко за час свого перебу­вання на найвищій посаді припустився багатьох помилок, про що автор уже писав у попередніх числах. Ще більш недале­ко­глядні нама­гаються виправда­ти його пози­цію впливом оточен­ня та шанта­жем з боку опонентів – ніби не розуміючи, що застосу­вання такої логіки не так реабілітує Президента, як гань­бить його. Справді, оточення в Ющенка далеко не найкраще, і тільки один Бог відає, які силові аргу­менти могли викорис­то­ву­вати в політичній грі сп’янілі від успіху реваншисти. Проте той, чиї уявлення про світ зали­шають­ся на рівні модернового екстре­мізму (а таких у нас більш ніж достатньо), має право сказати: роз­жени оточення, розпусти пар­­ла­мент, стань «добрим ца­рем», «батьком нації» й усе буде О’К. Але Ющенко не екстреміст і завжди – свідомо чи ні – прагне діяти відповідно до вимог часу. Всі його дії, які ви­даються від­вер­тими прора­хун­ками з погля­ду банального здорового глузду, насправді суворо адекватні малозро­зу­мілій (але від того не менш чинній та дієздатній) систе­мі координат сучасності. Ющенко відкинув такий милий серцю деяких політиків-модер­ністів шлях лобового зіткнення. Якщо він і піддався тискові, то тискові не політичної кон’юнк­ту­ри, не поточних обставин, а на­багато універсальніших тен­ден­цій – хоч сам міг про це й не знати. Це дозволило йому наразі за­лиши­тися господарем си-туації – настільки, наскільки ідея пану­вання здатна зберігати свою сутність у новітню добу.

Однак менше з тим: для нас важлива доля не так конкретно Президента, як держави й сус­пільства в цілому. Але й тут, попри весь конфліктогенний потенціал особи прем’єра, мусимо визнати: цей варіант аж ніяк не є апокаліптичним. Адже краще вже мати на чолі уряду ту ідеологічну tabula rasa, що її являє собою Янукович, аніж, приміром, свідомого москвофіла на кшталт нібито «компро­місного господарника» Азарова. Той за сприяння політичних модерністів із Кремля (прига­дується визначення культуро­логом Тарасом Возняком нинішньої Росії як «модерної держави із виразними домодер­ними елементами») дійсно міг би стати вагомим чинником реваншу. Українським патріотам насправді потрібно звернути увагу лише на дві реальні за­грози. Перша, досить мало­ймо­вірна, пов’язана із можли­вими спробами продовження консти­туційної реформи – аж до скасу­вання інституту прези­дентства. Цю ідею давно лобію­ють комуністи. Щоправда, її практич­ній реалізації перешко­джатиме як брак голосів у парламенті, так і небажання тих же «регіоналів» брати на себе всю повноту відповідальності й позбуватися такого зручного для них жупела, як «президент-націоналіст». Хоча, врешті-решт, відповідаль­ності їм усе одно не уникнути. Уряд, змушений вдаватися до непопулярних заходів, рано чи пізно буде дискредитовано. Саме в цьому полягає друга небезпека. Дуже важливо, щоб теперішній лідер «біло-синіх», а також ті пред­ставники проти­лежного табору, що погодяться з ними спів­працювати, втратили народну довіру не надто рано.
В іншому разі в сил реваншу ще буде час підготувати нового (і, певно, набагато свідомішого) кандидата для експлуатації відповідного сегмента електо­ральних настроїв у майбутній президентській кампанії – того таки Азарова. Тоді доведеться справді сутужно. Відтак уперте відстоювання «антикри­зо­вика­ми» Януковича може виявитися лише спецоперацією, сплано­ваною аби позбутися зайвого безідейного «баласту».

Втім, ваш покірний слуга, здається, занадто перейнявся макіавеллістськими схемами політики модерну вкупі з власти­вою їй традиційною рито­рикою й термінологією. Адже що, зреш­тою, важать зараз такі понят­тя, як «влада», «відпові­дальність», «конфлікт», «реванш» тощо? Не беріть зайвого у голову. Дику стихію постмо­дер­ної деконструкції ще нікому не вдавалося прибор­кати. З нею можна лише більш чи менш успішно співіснувати.