В’ячеслав Левицький. Коровознавчі  рефлексії. Відгук на збірку Дмитра Лазуткіна «набиті травою священні корови»

Лазуткін Д. Набиті травою священні корови. – К.: Смолоскип, 2006. – 86 с.

Корови бувають різними: польовими й морськими, плямистими й вишу­кано однотонними, священними й позбавленими сакральної недотор­канності, урешті, альпійськими й воронь­ківськими – десь про таку глибинну видову диференціацію йшлося в одному давньому дитячому віршикові. Проте біологічна ніша набитих травою з-межи хмар, до того ж винятково поетичних
рогатих красунь, здається, відкрита тільки недавно Дмитром Лазуткіним, за що він цілком виправдано й отримав премію «Смолоскипа».

Проте складається враження, що ма­ленька, зате достатньо приємна сенсація не відволікає автора від підкорення низки (чи, може, все-таки череди) найімовір­ніших тем і віршових напрямів. Ліричний герой збірки, майстерно оформленої в японській есте­тиці манґа, нагадує неугав­ного покемона з жагою перетворень і зумис­ного контрастування своїх електри­зованих емоцій. Це не дивно для експери­ментатора Лазуткіна, котрий кардиналь­но протилежні й, водночас, настільки художньо насичені йони сполучав уже в першій збірці «Дахи», викрешуючи жаданий струм:

вмирає тамагочі негодований
у дівчинки яка сміється голосно.

Покемон молодого київського поета – це постмодерний фольклорний трикстер, Еней Котляревського на енерджайзері, П’єро Семенка, котрий і плаче, і сміється, причому часто водночас:

так ніхто не кохав...           
твій сосюра збрехав          
я кохав ще сильніше до скреготу ліктів

або:

я скиглив коли ти проходила поруч
я злився коли ти уперто минала
я вибитий кегль
я розчавлений овоч...
сто тисяч людей на планеті вокзалу

 Д. Лазуткін начебто збирається до­вести, що третя книжка відкриває третє око. Певне, через це семантика деяких віршів пройнята густо візійною езоте­ри­кою, подекуди істерикою внаслідок інтер­ференції світу пізнаного- розпізна­ного до крайнощів і образного світопо­рядку химер­ної ойкумени, де єдиним досвід­ченим медіумом є сам поет:

вчителька вчила бути слухняним

квіти селилися на підвіконні

той хто не вірить – робить погано

мама казала гроші в бідоні

мавпи стрибають – як не стрибати?

книги читають тебе аж до крапки

море – азовське

гори – карпати

острів – зміїний...

чиї ми нащадки?

й наприкінці:

і словеса відлітають – наївні

і небеса пропонують блищати...

не переймайся

гори – зміїні

острів – азовський

море – карпати...

Такий ідейно-стилістичний ілюзіон сповнений гламурним кітчем і абсурдом, які, одначе, виглядають витриманішими, ніж «кайфи» В. Цибулька. «Набиті травою священні корови» не зловживають дійством, пропонуючи колоритні й нефор­мальні рандеву, часто означені пошуками подумки об’єкта такої зустрічі, з нявкот­ливим гавкуном ді-джеєм Дже­даєм, деміургічним «режисером нашої трансля­ції» Миколою Рябовим, а ще з часом, коли

Грала етнічна музика, вона була чорна.

По телевізору рекламували снід.

Саме у цей час за півзабутим номером

Мене знайшов спайдермен Леонід.

Ритмомелодика Д. Лазуткіна віддано суголосить змістові. Вона розхитана, але не тільки у схоластично-термінологічному розумінні, а і якісно, природно: наче «ілюмінація над стиглими універсамами», коли «і засушені краби / і усмішки друзів по зброї / мов проціджений через марлю сік / кислота на вустах / голос дубльо­ваний на плівці». У її надрах випросто­вується й соковитий верлібр, який охоплює лапідарність польських, витію­вату медитативність австрійських і образну тональність східних форм вільно­го вірша. Можливо, творчому задумові автора найкомфортніше якраз у неримо­ваному вбранні. Такий синкретизм у подачі «поета, космонавта, чудотворця», як гонорово називає себе Лазуткін (л’Азуткінґ?), усе ж розчулює та вражає:

серпнева ніч пахла дощем і бензином                            

змовницьки перегукувалися                                            

сигналізаціями                                                                   

автомобілі на паркінгу...                                                  

о пів на четверту / я клацнув пультом                            

по телевізору показували / мультфільм про вінні-пуха

кілька серій поспіль / посеред ночі –                              

для кого? хто ці діти?/ я? ти?                                          

сторож яблуневого саду    

зек з тридцятирічним стажем        

справжній яблукознавець...

чорно-білий “електрон”

 аромат достигаючої антонівки

п’ятачок що ніяк не може

ні погладшати ні постаріти

ані позбутися комплексу

меншовартості

перед ведмедиком

якому все краще і краще...          

глуха ніч

глухий серпень

глухі удари падаючих планет

Втім, самому Дмитрові, поки він не глу­хий і, сподіваюся, чує добре, варто по­ба­жати лишатись експериментатором, за­пус­кати невсипущих покемонів, але на свя­щен­ну корову не перетворюватися, па­м’я­таючи про ліричнішу перспективу «справж­­нього коровознавця зі стажем»!