Олег Шинкаренко. Футбол – війна за часів гуманізму

Футбольні пристрасті зкипіли не на жарт. «Боліють» навіть ті, хто не відрізняє пеналь­ті від голкіпера. Геть усі знають, хто такий Шева, та переживають мало не до сліз за травму Шов­ков­ського. Під час чемпіонату світу рахунок стає куди більш важливим за курс валют та тем­пе­­­ратуру повітря! «Аут!» – кричить онук. «Ку­то­вий!» – впевнено заперечує йому бабуся. А потім всі разом: «Суддю на мило!» Чи не полягає причина такого одностайного поклоніння футболу у його абсолютно унікальній природі, відмінній від усіх інших ігор? Придивіться, зами­сліть­ся, на що він понад усе схо­жий? Від­повідь очевидна: на військові дії. Дві команди у формах національного забарв­лення: хіба то не вояки? Поле – не паркет, не ліно­леум, а саме земля та трава: хіба то не плацдарм? А недоладна баскет­больна кор­зина чи тим паче волейбольна сітка хіба охороняються непри­ступ­ним ворота­рем? Хіба про ці спортивні твер­дині мож­на сказати, що вони, як і кордон, «на замку»?

Отже, футбол – то не що інше, як сублі­мація прагнення народів до світової гегемонії. Рано чи пізно будь-яка більш-менш пасіонарна нація висуває ідею своєї зверхності над іншими та обов’язково розпочинає війну, аби маленька держава за рахунок поневолених підкорених народів перетворилася на величезну імперію: пригадаємо Давній Рим, рокову експансію Наполеона, божевільну аван­тюру Гітлера. Зазвичай подібні заходи закінчуються вкрай плачевно не лише для підкорених, але й для підко­рю­вачів. Навіть такі на перший по­гляд благопо­лучні «тюрми народів» як Австро-Угор­ська та Росій­ська імперії роз­валились під натиском зро­зуміло очі­ку­ва­них націона­ліс­тичних амбіцій
окраїнних дер­жав, показавши свою повну не­жит­тєздатність. Той залишок ми­нулої могут­ності, що рані­ше звався Великою Росією, зараз являє собою вкрай нестійке утворення, зму­ше­не постійно осаджувати, а то й прибор­кувати за допомогою військової сили численні суб’єк­ти федерації. Ще є такі держа­ви, як Арген­тина, Бразилія або ж Україна, котрі просто не здатні до імпері­алістичних спря­мувань. Наші геть­­­ма­ни неод­норазово мали можливість оку­пу­ва­ти Польщу, Молдавію та Белору­сію, але вони нею не скористалися: менталітет у нас не той.

Очевидно, що у завойовуванні чужих земель, у підкоренні народів є безсум­нівна небезпека, не кажучи вже про вельми підозрілу моральну сторону захо­ду, але позбавитися того прагнення не дуже-то й легко: у декого воно у крові. Футбол – чудова можливість, як то кажуть, вийти сухим з води. Найниціші пристрасті під час футбольного чемпіо­нату перетворюються на спортивний азарт, а те, що лишилося, зганяють після матчу на вулицях міст розлючені вболі­валь­ники. Німці, що перемогли у черго­вому чемпіонаті, задовольнили свою пристрасть до світового панування без масових вбивств та холокосту. Аргентина, отримавши кубок світу, змогла відчути себе супердержавою навіть без запро­шення до «великої вісімки». Сьогодні вкраїнці нарешті консолідувалися хоч би й тимчасово біля екранів своїх телевізо­рів, вболіваючи за свою рідну команду. Шевченко однаково аплодували як пома­ран­че­ві, так і біло-блакитні. На корот­кий час ми забули про те, що не маємо досі уряду, а у майбутньо­му грізно здіймають­ся гірські верхів’я цін на росій­ські енер­гоносії. Навіть у містах східної України з’явилися маси людей у накидках та банданах кольорів  державного прапора. Пра­пор прикрасив і авто­мо­білі, що про­лі­тали вулицями. Всі повірили в те, що ми – на заході й на сході – українці, і відтак маємо спіль­не майбуття.