Олег Шинкаренко. Сім абсурдових п’єс Сашка Ушкалова

Ушкалов С. ESC: Сім абсурдових п’єс / Перед­мова Сергія Жадана. – Харків: Майдан, 2006. – 84 с.

Шинкаренко: Ти усвідомлюєш, що твої п’єси просто фізично неможливо поставити?

Ушкалов: Так. Але то лише тексти.

Шинкаренко: Тобто ти хочеш сказати, що це – не п’єси?

Ушкалов: Ні. Це саме п’єси!

Похмурий екзистенціальний світогляд перебував у зеніті актуальності досить недовго: лише у першій половині ХХ сторіччя, коли людство зазнавало чи не найбільших та найжахливіших соціальних, економічних та гуманітарних катастроф.

Якщо філософія – то передчуття, то література – то спогади. Звичайно, що за умов найгіршого справдження найпесимістичніших передчуттів повинні були з’явитися відповідні спогади. Ними стала література абсурду, що від Хармса до Іонеско з Бекетом продемонструвала відмову наративу змальовувати відразливу осоружну реальність. Не через нездатність, а внаслідок протесту. Це був страйк. У той час, як митці реалістичного спряму­вання старанно від­тво­рювали безліч локальних апока­ліпсисів, поступово пе­ретворюючись на доку­менталістів, прибічники абсурду засіли у своїх сміттєвих баках, аби чекати появи чи то Годо, чи то Голомозої Співачки. Їхня байдужість потужно контра­сту­вала із істеричним переля­ком Єлізавети Бам. Тепер нема чого лякатися, ніби казали вони, бо поезія після Освенциму неможлива.

Але ті часи минули. Наразі питання спроможності та навіть імовірності подальшого існування поезії сприй­мається як анахронізм. Ідеологія виявилася міцнішою за біологію. Сьогодні вимушено співіснують комуністи, неонацисти, монархісти, шовіністи, лірики та абсур­ди­сти. Постмодерний дискурс уможливив нормальне спів­існу­вання таких різноманітних поглядів навіть у межах однієї свідомості. У кращому випадку – то свідомість нації, у гіршому (най­комічнішому) – окремого індивіда.

Абсурдні п’єси Сашка Ушкалова – це безперечно анахронізм, але останній – лише їх органічна складова для того, хто погодиться сприймати ці п’єси в якості
окремих організмів. Саме це питання – окремості – постає досить очевидно перед автором кожного разу, коли він береться за перо, чи то пак за маніпулятор типу «миша».

Так, у наші часи напруга головного питання парадигми абсурду «не бути зараз, чи не бути потім?» значно змен­ши­лася. Тепер ми швидше питаємось, «ким ще нам зали­ши­лось бути, доки на ринку не з’являться нововинайдені буття?».

Цей карнавал Ушкалов відчуває, може, й не свідомо, але п’єси досить яскраво відображають те відчуття.

У тексті п’єси «Без світла» її конструкція сприймається як поневолююча навіть персонажами. «Терпи, нам тут іще півтора року сидіти», – каже Вона.

Якщо художній синтез є відокремленням пріоритетів із шалу хаосу, то Ушкаловим це відокремлення сприй­мається як позбавлення волі. Синтез запе­речується задля без­перешкодного існування довільних елементів. У тому сенсі вони аналітичні. Творчість та аналіз – досить абсурдне поєднання.

Є ще одна риса сучасного абсурду, що його в данному випадку уособлює Сашко Ушкалов, а саме: страх перед втратою змісту. Втрата змісту – це те, чого прагнули аб­сурдисти ХХ сторіччя. Це була їхня найперша (звісно, що не кінцева) мета, як найперша мета кожного страйку – втрата змісту дороги (у разі її заблокування), або втрата змісту заводу (у разі примусового припинення страйкарями виробничого процесу).

Страх перед втратою змісту примушує автора вда­ватися до численних перешкод на шляху до тої втрати. Персонажі п’єс лаються матом з роздратування та переляку, що повернення до загубленого раю логіки вже неможливе. Діалог психіатра де ля Круса із паціентом – це не що інше, як спроба домовитись, бо кожен з них володіє власним понівеченим світом, що розпадається.

«а де ж у вас бля?» – питає паціент.

«... ви якийсь неправильний псих...» – відповідає психіатр.

Не дивно, що лікування-діалог за таких умов неможливе.

Виникає запитання: що ми маємо тоді робити? Чи загине світ у цьому черговому карнавальному освен­цимі? Зважаючи на те, що маємо значно гірші преце­денти, можемо впевнено сказати, що – ні. Якщо автор передмови до збірки Сергій Жадан зазначає між іншим повчальність цих п’єс, то я можу тут з ним лише пого­дитись. Найкращий урок Ушкалова промовляє до нас, що все минеться, і врешті Горностай у зимовому хутрі разом із гей-Люссаком підуть таки курити.