Богдан-Юрій Горобчук. Літературно молодий Житомир

На початку двотисячних літературне життя Житомира значно активізу­валося і пожвавішало, що згодом вили­лось у визнання цього міста як однієї зі столиць нового літературного покоління. В другій половині 2000-х відбувається певний спад, пов’язаний з частковим або повним розпадом чільних літоб’єднань міста, але глибинні корені цього спаду – в неспроможності покоління–2000 таки вибухнути і перетворитися з потен­ційних ґеніїв на відомих по всій Україні авторів.

Житомир, літературно відомий «жито­мирською прозовою шко­лою», неспо­дівао для багатьох народив новий мейнстрім – кілька досить сильних і вагомих літоб’єд­нань, чільну роль в яких відіграють поети. На цих організаціях слід зупини­тись докладніше.

Мистецька Ґільдія «Nеабищо»: виникла 2000 року, пік творчої активності припав на 2002-2003 роки. Це об’єднання молодих митців більш відоме назагал своїми деклараціями і теоретичним під­ґрунтям творчості, аніж власне творами, що є тенденційним для нового літера­турного покоління України. Побудована на ліворадикальній мис­тецькій ідеології «постфутуризму», МҐN, по суті, в різний час свого існування кидалась від мав­пу­вання ідей (і творів) як українського панфутуризму, так і футуризму в цілому, до цілком конструктивної критики шаро­варництва на місцевому рівні. Саме епатаж був основою творчості і її презен­тації найактивніших діячів «Nеабищо»: Ол. Левченка, Б.-О. Горобчука, стронґов­ського, В. Кавун та Р. Здорика. Але не завжди то був сліпий і беззмістовний епатаж – нестандартної, емоційно й інте­лек­туально напруженої, глибокої і потуж­ної поезії також не бракувало.

Були в арсеналі МҐN також інші плюси, що вигідно вирізняли організацію як з-по­між житомирських, так і на всеукраїн­сько­му рівні. Переважна більшість творів «Nеабищо» було (само)видано і роздано в потрібні руки на різномантітних фести­валях, семінарах, форумах та конкурсах: тож поети були прочитаними. Ґільдійці часто виступали з читанням поезії в шко­лах та вузах Житомирщини, в деяких інших містах України. Але міф, створений самими неабищівцями, заважав розу­мінню їх творчості – часто їх сприймали, та й сприймають тепер, такими собі крайніми марґіналами й диваками, що вміють лише робити голосні і голослівні заяви – та не писати. До того ж подібні судження безпідставно розповсю­джують­ся на всіх представників МҐN, у тому числі й на тих, хто не має в творчому доробку жодних «літературних збочень».

Ще однією помилкою ґільдійців була їх неінформованість і самовпевненість: ідучи слідами «Бу-Ба-Бу», «Червоної Фіри», «ЛуГоСаду», вони того не усві­домлювали, наївно вважаючи себе мало не істинними першопрохідцями сучасної української літературної альтер­нативи совковщині і шаровар­ництву в поезії. Замість того, щоб творити дійсно сильні літературні тексти, неабищівці боролися і повторно палили «Кобзар».

Тепер «Nеабищо» як організація не в найліпшій своїй формі: більшість активних діячів або вийшли з її складу (як це зробили Здорик і стронґовський), або проживають в інших містах і не можуть активно впливати на її літературне життя (Кавун і Горобчук). Але так само щомі­сяця відбуваються зібрання, творяться нові, свіжі тексти, що ще будуть прочи­таними.

«Оксія»: виникла (десь 2003) на уламках іншої великої літорганізації Жи­то­мира – «Провінція», що складалася з письменників різного віку, мовної і літера­турної орієнтації. «Оксія» одразу ж стала більш поміркованою альтер­нативою «Nеабищо», на зібраннях цієї орґанізації основна увага приділялась методоло­гічним і структурним заува­женням щодо поезії, тому вона більше підходила поетам-початківцям, аніж потужна, але тусовочна Ґільдія. Тобто «Оксія» сфор­му­валася з кількох джерел: уламків провінції (К. Куліков – керівник, а також – І. Заваль­нюк, Ю. Стахівська, Н. Лаптик та інші), «новоприбулих» поетів та прозаїків (О. Ха­баров, К. Радушинська, І. Стоцька), та літератора, що покинув МҐNеабищо – стронґовського. Зібрання «Оксії» відбу­ваються досить часто – кілька разів на тиждень, свіжа літературна кров прибу­вала і ще прибуває, тому перес­пек­тиви існування цієї організації в Житомирі можна назвати райдужними, особливо якщо зважати на те, що зовсім не давно вийшов друком перший альманах «Оксії»: «Меса на двох».

З іншого боку, «Оксія» поки що не може вийти на всеукраїнський рівень впізна­ваності, як це зробило «Nеабищо». Воно й не дивно, адже організація спрямована на літературну працю й адекватне творче виховання нових своїх учасників, тому в її розкрутці все ще, можливо, попереду, хоча свою концеп­туальну роль у літера­турному житті нового покоління вона, най­імовірніше, вже не відіграє, адже її діяль­ність, принаймні на даному етапі, пере­буває в стані тривалості, але не під­не­­сення, і її також покидають досить сильні пред­ставники (стронґовський, Стахів­ська, яка віднедавна проживає в Києві).

В Житомирі є чимало чимало інших літературних об’єднань, але вони значно менш цікаві і в більшості своїй продукують пересічну ґрафоманію, їх прототипів вистачає чи не в кожному великому місті України, тому окремо писати про них немає сенсу. Так само немає сенсу зупи­нятися і на постатях окремих молодих літераторів, не належних до жодної з організацій, адже їх приклади є менш репрезентативними.