Нана Куликова. Епізоди з тангосторії

У перших тижнях липня у Львові влаштували спільну мілонгу (вечірку танго) – для львів’ян, киян та польських тан­герос із Кракова та Варшави. У суботу та неділю групи божевільних-від-танго тан­цювали містом, де лише могли. Кияни – на рату­ші (екскурсовод ошелешено диви­лася на групу нормальних на вигляд людей, що ні з того ні з сього пообнімалися і, замість слухати історію, почали танцювати), варшав’яни – під Міцкевичем, всі разом – під Оперою, на ро­зібраній по камін­чику площі  Ринок, у Стрий­ському парку, на трам­вай­них зупинках. Сучасне танго не є любов’ю до ретро. Це звичайна субкультура, поряд з не­фор­­малами, гіпі та іншими рухами.

Танго зародилося в долині річки Ріо-де-ла-Плата, на межі ргентини й Уругваю. Кажуть, що аргентинці та уругвайці спе­ре­чаються за авторство танго, як шот­ландці та ірландці спере­чаються за віскі. Хоч увесь світ називає танго арген­тинським, перше відоме танго написав уругваєць Енріке Саборідо. Аван­тюрний юнак з передмістя – майже львівський батяр – зако­хався в акторку, а позаяк не мав чим її принадити, то, в кращих традиціях, написав їй пісню. Пісню Лола Кандалес не прий­няла. Енріке вирішив, що було б шкода, якби його неприйняте творіння пропало, і вигідно про­дав його власнику кафе у Сан-Тельмо. Через рік в кафе, де звучало найкраще танго, і пари танцювали так непристойно, що час від часу туди заглядала поліція, прийшла Кандалес, і, роздаючи автографи на всі боки, знайшла Саборідо і сказала йому, що хоче танцювати під його танго.

Це була би просто історійка «вічного» кохання в стилі радіо «Мелодія», якби не культурна підоснова того, що за нею стояло. Танго складався як танець емі­грант­ських перед­мість, народний танець кумань­ків-компадрітос, дотепників, поножівників, авантюристів і шибайголів, для яких не було суспільних цінностей, а були індивідуальність, свобода, роман­тизм еміграції. Перші танго – азартні мілонги (Борхес пише, що це типовий приклад чоловічого агону) – танцювали чоловіки з чоловіками. Буенос-Айрес 80-х років позаминулого століття був на­селе­ний чолові­ками-заробітчанами – в таку далеку і тяжку емі­грацію жінки їхали рідко, тож гендерна ситуа­ція подекуди була 50 чоловіків на одну жінку. Черги до будинків розпусти тягнулися аж на вулицю, чекати потрібно було довго, а що в таких будин­ках зазвичай не читають газет, то чоло­віки розважали себе тим, що танцю­вали одне з одним. Зго­дом вони навчали своїх танців повій, і тому довший час танго вважа­лося дуже непри­стойним. Порядні дівча­та з багатих родин такого не танцю­вали.

Можливо, танго так і зали­ши­лося б танцем бруківки і будинків розпусти, якби випад­ково не потрапило в Париж. 1911 року той самий авантюрний уругваєць Енріке Саборідо привіз свою пісеньку на Всесвітню ви­ставку, щоб його кохана Лола могла станцювати танго там. Реакція французів перевершила усі споді­вання. Танго справило таке враження, що вже через два роки на Єлисейських полях проводили конкурс найвитриваліших танго-пар. Переможці протрималися на танцмайданчику 62 тури без перерви, а це близько 4-х годин! Французи досі захоплені танго. Вони навіть встановили рекорд Гіннеса із масового танго – у 90-х роках цей танець виконало 173 пари водночас. Правда, 2004 року цей рекорд побили аргентинці – вони випустили на майданчик 278 пар. Сьогодні це яскраве шоу, а от у 1910-х роках танго було більше схоже на епідемію. Після 1911 року танго просто затопило Париж – у буквальному розумінні цього слова. Музика танго звучала на вулицях, фасони жіночих суконь змінювалися відповідно до моди на танго. Один із кутюрьє навіть назвав колір фірмової тканини «Оранжеве танго», і його колек­ція була розкуплена вже до вечора!
В Лондоні чаювали під танго.
В Петербурзі носили одяг оран­жевого кольору танго. Ша­ле­но популяр­ними стали пар­фуми, рукавички, чере­вички у стилі танго, а книжкові крам­ниці продавали книжки про цей танець...

Але Європа – все-таки хри­стиянська територія, а танго – танець буенос-ай­ре­ських повій. І хоч у європей­ських салонах парт­нери не притис­калися одне до одного із такою при­страстю, як це робили ар­ген­­тинські ком­па­дрітос та їхні дів­чата, все-таки для Європи танго було дуже непристойним. Паризький кар­ди­нал казав, що «християнин не може брати участі у цьому жахливому дійстві». Папа римський обурювався, що «цей грубий і непри­стойний танець ображає сім’ю і взагалі суспіль­ство». За танго парафія­нам навіть відмовляли у святому причасті. З танго-епідемією боролися війсь­кові, освітяни і навіть лікарі. Німецький кайзер забо­роняв своїм
офіцерам танцювати танго у мундирі. Міністр просвіти Росії особисто заборо­нив танго в
навчальних закладах. А один аме­ри­­канський лікар винайшов нову хворобу – tango feet – криві ноги. 1915 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала статтю:
«Небезпека танго більша, ніж небезпека німець­кого імпері-
алізму»...

Але прихильники танго не опускали рук. І врешті у двадцятих роках румунська пара, до речі – брат і сестра, приїхала до Ватикану. Вони станцювали танго для святого отця. Раптом папа сказав: «У цьому танці немає нічого гріховного. Я дозволяю своїй пастві танцювати танго»

І все ж, Європа змінила танго до невпізнаваності. Коли ця культура повер­нулася в Арген­тину – батяри-ком­падрітос не впізнали свого танцю. У 30-х – 40-х роках із модного євро­пейського захоп­лення танго – колись задерикувате азартне танго – стало сентиментальним танцем буенос-айреських кафе. Із моди – знову субкультурою, але вже іншою.

На цей час в танго вже були свої імена, відомі не лише тангерос. 1935 року в авіа­ката­строфі загинув «креоль­ський соловей» Карлос Гардель. Кажуть, на його похороні було стільки людей, скільки не було на похороні жодного політичного діяча Аргентини. Статую на його могилі називають «Бронза, що посміхається». Замість вічного вогню у її пальцях вічно горить запалена цигарка. Від 1935 року і до сьогодні, як тільки згорає попередня цигарка, шануваль­ники його таланту постійно запалюють нову.

Астора П’яццолу знає кожен студент консерваторії. Його порівнюють із Штраусом у віден­ському вальсі чи Еллінгтоном та Гершвіном у джазі. Ще у Буенос-Айресі він почав експери­мен­тувати з танго, змінюючи його гармонію у напрямку джазу.
І вже після перших кількох концертів консервативні жителі Буенос-Айреса почали погрожу­вати йому фізичними порахун­ками: зачіпати сенти­ментальне танго – твердиню старо­світ­ського компадріто – не можна. Та танго – музика народна,
а П’яццола праг­нув елітаризму. Як майже всі відомі латино­аме­риканці, він отримав стипендію і поїхав до Парижа, вчитися музики у Наді Буланже. Вдень він грав симфонії, ве­чорами тихцем грав танго у кабаре. Наді Буланже звернула увагу на талановитого студента. Уважно вивчивши його твори, вона зауважила в них Стравінського, Бартока, Равеля. Та в них не було П’яццоли. І вона почала вивчати його звички і заняття. Врешті, Буланже витягнула у П’яццоли зізнання у його пристрасті до танго. Послу­хавши роз­червонілого із сорому за свої вподобання учня, Буланже вигукнула: «Ідіот! Та це ж і є П’яццола». П’яццола додав до кла­сичного складу тангового оркестру віолончель та електро­гітару. В 70-х про музику П’яццоли скажуть: це вже не танго, це джаз-рок. Він відпо­відав: «Це моя музика, і вона найближча до танго». Після П’яццоли для танго було від­крито усі двері. Танго стало музичною культурою в широ­кому розумінні.

П’яццолу танцюють рідко – станцювати «Лібертанго» може лише дуже досвідчена па­ра, а біль­шість його музи­ки вза­галі не­тан­цю­вальна. Виникли фено­мени танго нуе­во і танго для слу­хання. Нуев­ники «розкрили» близькі обійми старого танго і ввели складні фігури і ефектні «зависання». А танго, котре слу­хають, для тан­цювання взагалі не призначене. Із 80-х років в Аргентині почала творитися нова молодіжна рок-тангова культура, стало популярним електротанго. Нові колективи походять з най­різноманітніших країн – Аргентини, Франції, Швеції – і їх учасники давно вже не носять червоних рукавичок і чорних метеликів.

В Аргентині ви можете обирати, куди піти танцювати танго – від традиційних мілонг, де грають лише танго «золотого віку» до повністю нетангової рок-латини. В яке б місто Європи ви не поїхали, ви знайдете хоча б одну мілонгу із місцевою національною специфікою. Віденські мілонги відрізняються від берлін­ських, римські від стамбуль­ських, варшавські від москов­ських. Єдине, що і тепер об’єд­нує різні тангоспільноти, – це те, що танго залишається субкуль­ту­рою, соціальним тан­цем, що покликаний насам­перед умож­ливлювати спілку­вання, об’єднувати тангерос (аматорів танго) та мілонгерос (досвід­чених тан­цівників). Якщо ви подо­рожуєте світом з візитівкою «тангерос», будьте певні, вас приймуть ла­гід­но і зацікавлено – як своїх.