|
Сторінка 3 з 9
Олег Шинкаренко. Футбол – війна за часів гуманізму
Футбольні пристрасті зкипіли не на жарт. «Боліють» навіть ті, хто не відрізняє пенальті від голкіпера. Геть усі знають, хто такий Шева, та переживають мало не до сліз за травму Шовковського. Під час чемпіонату світу рахунок стає куди більш важливим за курс валют та температуру повітря! «Аут!» – кричить онук. «Кутовий!» – впевнено заперечує йому бабуся. А потім всі разом: «Суддю на мило!» Чи не полягає причина такого одностайного поклоніння футболу у його абсолютно унікальній природі, відмінній від усіх інших ігор? Придивіться, замисліться, на що він понад усе схожий? Відповідь очевидна: на військові дії. Дві команди у формах національного забарвлення: хіба то не вояки? Поле – не паркет, не лінолеум, а саме земля та трава: хіба то не плацдарм? А недоладна баскетбольна корзина чи тим паче волейбольна сітка хіба охороняються неприступним воротарем? Хіба про ці спортивні твердині можна сказати, що вони, як і кордон, «на замку»?
Отже, футбол – то не що інше, як сублімація прагнення народів до світової гегемонії. Рано чи пізно будь-яка більш-менш пасіонарна нація висуває ідею своєї зверхності над іншими та обов’язково розпочинає війну, аби маленька держава за рахунок поневолених підкорених народів перетворилася на величезну імперію: пригадаємо Давній Рим, рокову експансію Наполеона, божевільну авантюру Гітлера. Зазвичай подібні заходи закінчуються вкрай плачевно не лише для підкорених, але й для підкорювачів. Навіть такі на перший погляд благополучні «тюрми народів» як Австро-Угорська та Російська імперії розвалились під натиском зрозуміло очікуваних націоналістичних амбіцій
окраїнних держав, показавши свою повну нежиттєздатність. Той залишок минулої могутності, що раніше звався Великою Росією, зараз являє собою вкрай нестійке утворення, змушене постійно осаджувати, а то й приборкувати за допомогою військової сили численні суб’єкти федерації. Ще є такі держави, як Аргентина, Бразилія або ж Україна, котрі просто не здатні до імперіалістичних спрямувань. Наші гетьмани неодноразово мали можливість окупувати Польщу, Молдавію та Белорусію, але вони нею не скористалися: менталітет у нас не той.
Очевидно, що у завойовуванні чужих земель, у підкоренні народів є безсумнівна небезпека, не кажучи вже про вельми підозрілу моральну сторону заходу, але позбавитися того прагнення не дуже-то й легко: у декого воно у крові. Футбол – чудова можливість, як то кажуть, вийти сухим з води. Найниціші пристрасті під час футбольного чемпіонату перетворюються на спортивний азарт, а те, що лишилося, зганяють після матчу на вулицях міст розлючені вболівальники. Німці, що перемогли у черговому чемпіонаті, задовольнили свою пристрасть до світового панування без масових вбивств та холокосту. Аргентина, отримавши кубок світу, змогла відчути себе супердержавою навіть без запрошення до «великої вісімки». Сьогодні вкраїнці нарешті консолідувалися хоч би й тимчасово біля екранів своїх телевізорів, вболіваючи за свою рідну команду. Шевченко однаково аплодували як помаранчеві, так і біло-блакитні. На короткий час ми забули про те, що не маємо досі уряду, а у майбутньому грізно здіймаються гірські верхів’я цін на російські енергоносії. Навіть у містах східної України з’явилися маси людей у накидках та банданах кольорів державного прапора. Прапор прикрасив і автомобілі, що пролітали вулицями. Всі повірили в те, що ми – на заході й на сході – українці, і відтак маємо спільне майбуття.

|