Петро Вознюк. Момент сумніву

Градус політичних пристрастей цього літа зовсім не є обернено про­порційним градусові метеорологічних показників. Спека на нашому владному Олімпі наразі жодним чином не спадає, а, навпаки, шаленіє синхронно із термо­метром за вікном. Не встиг дехто тріум­фально відрапортувати про створення «демократичної» парламент­ської коаліції, а дехто – передчасно порадіти цьому фактові, як маємо нову конфігурацію – «антикризову». Певна річ, творці цього об’єднання пояснюють свої дії найшля­хетнішими мотивами «стабілізації стано­вища» і навіть – ні більше, ні менше – «порятунку країни». Втім, усі, хто хоч трохи орієнтується у гордієвих хитро­сплетіннях вітчизняної політики, вислов­люють нині не очікуваний «анти­кри­зовцями» оптимізм чи випромінюваний їхніми опонентами гнівний осуд «зрад­ників», а банальний цинізм і закономірний сумнів.

Справді, дії більшості учасників кон­флікту можуть викликати лише роздрату­вання і скепсис. Щодо практично кожного із політгравців зараз цілком доречною буде насамперед відома репліка одного з корифеїв театрального мистецтва – «не вірю!». Приміром, навряд чи можна вірити у благі наміри нових «коаліціонерів» – інакше вони не ставили б державу на межу чергового протистояння і позачер­гових виборів своїми підкили­мовими домовленостями. Звісно, ті ж «реґіонали» та, можливо, комуністи потайки спо­діваються на більш успішний для себе результат у разі розпуску парламенту. Однак це вже суто утилітарний партійно-егоїстичний розрахунок, який не має нічого спільного із турботою про наше майбутнє. Натомість не віриться тепер у які-небудь перспективи Олександра Мороза й очолюваної ним політсили.
З іншого боку, цих перспектив за великим рахунком і не було – інакше такий досвідчений політик не наважився би заради спікерського крісла поставити жирного хреста на власному іміджі, біографії та стосунках із європейськими ідеологічними союзниками. На тлі властивої «малиновим» млявої соціальної риторики та більш ніж суперечливої урядової діяльності цілком імовірно, що їхній лідер витиснув для себе максимум із ситуації, що склалася. Але знов-таки – для себе, а не для суспільства.

Та, на превеликий жаль, зараз уже немає довіри й до заяв уламків «дем­коаліції» та явно стурбованого її розвалом Президента. Зокрема, вкрай непере­конливо виглядають тепер заклики до глави держави розпустити нинішній склад Верховної Ради і призначити позачергові вибори. Адже виникає сильна підозра, що подібні радикальні вимоги продиктовано не так прагненням відновити електо­ральну справедливість, як побоюваннями прогнозованого розколу «демокра­тичних» фракцій із наступним переходом «прагматиків» до стану нової більшості. В іншому, наразі далеко менш привабли­вому ракурсі постають тепер і всі попе­редні висловлювання Віктора Ющенка щодо необхідності зміцнення президент­ської влади. Зайве казати, що нещодавня вакханалія «біло-блакитних» та їхніх по­пліч­ників у стінах парламенту й на кримських берегах давала гарантові Конституції найширші можливості для застосування своєї влади та перебрання на себе усієї повноти відповідальності за стан справ у державі. Проте віз, як то кажуть, і нині там. За таких обставин кожен, хто вважає себе патріотом, мусить насамперед не втрачати пильності навіть у вирі літнього релаксу й не само­усуватися від відповідальності на своїй персональній ділянці державного будів­ництва. Котра – вже цілком очевидно – все більше перетворюється на ділянку фронтову.