Олена Захарченко. Бирка «покоління»

Вільно чи невільно, але мені випала доля спро­сто­вувати існування двохтисячників. Що ж, про­довжимо – як каже приказка, «назвався грибом – лізь в кошик».

На круглому столі «Покоління двотисячників – міф чи реальність», котрий відбувся на цьогорічному семінарі творчої молоді в Ірпені я «досліджувала проблему» і доводила, що вищеназване покоління – міф. Принаймні поки що.

У попередніх дослідженнях ми аналізували, що таке «покоління», доводили, що покоління кожного десятиліття – це така сама дур­ниця, як п’ятирічний план на заводі, і виявили, що в українській літе­ратурі були тільки літературні покоління 20-х, 60-х та 80-х. Слі­дами великих соціальних зрушень. Покоління 90-х, якого не доче­кались, – це просто пост­вісімде­сятники, котрі дуже затяг­нулись в часі, і до яких ми відноси­мо всіх любителів радянської ностальгії та легких наркотиків включно з Жаданом і Карпу і Дерешем (мотиви любові до розвалу радян­ського союзу в «Поклонінні ящірці» звучать не менш сильно, ніж у «Депеш моді»).

Далі ми проаналізували всі ті «черепахи», на яких тримається міф про двотисячників, як то: відкинуті старі авторитети, відсутність потреби підтримки, зв’язаність Інтернетом і єдність в ньому, відкидання старих шаблонів написання тощо. І спростували кожну з них. Не будемо повторюватися, у формулюванні кожної з цих тез вже закладена ідея її спростування.

Однак, здається, треба трошки продовжити і погл­и­бити цю тему задля того, щоб наші захисники і міфотворці зрозуміли, що вони співають про велетня, якого не було ніколи.

По-перше, той подив, який викликають у старших митців вірші про «есемеску» та інші технічно-літературні дурниці. Шановні пів-метри, да-да, в наше життя увійшов  Internet, спілкування в чаті, дешеві мобільні телефони – вони щось змінили, так. Але ж не став Марк Твен писати кардинально по-іншому і не став кричати, що він перетворився на нове покоління, бо віднині друкує свої твори на друкарській машинці. Так само, як радіо породило радіоп’єсу а не «радіопокоління».

Можна відслідковувати тенденцію, казати. Да. Тала­новита молодь, помічена й заохочена а потім покинута старшими, сама рветься до слави, почестей і визнання. Вони використали сітку, кожен з них гуртувався з собі подібними, і як гриби росли по всій Україні літоб’єднання – кожне зі своїм сайтом. Потім з кожного такого збіговиська лишились дві-три яскраві особистості, котрі і сформували нове покоління. Але ж збіговиська продовжують творитись. Виникають нові літературні угруповання і сайти. Ніхто їх не шукає, не рекламує, тому вони поки «не світяться», але така ситуація минуща, і що ж – через чотири роки почнемо видобувати по крихтах «покоління дві-десятників»?

Так наша інтелігенція, митці і критика ходитимуть по колу, вічно падаючи в одну яму, намагаючись зліпити з глини дитинку й оживити її, замість того, щоб чекати природного народження. Ну для чого сучасну ще не створену літературу згрібати в одну комору, підганяти людей під одні стандарти, тиснути на них, вчавлювати у форму, щоб були всі однакові, щоб мали «спільні риси», щоб писали «так, як модно»? Для чого уподібнювати Галю Ткачук до Богдана Горобчука? Для чого нав’язу­вати людям думку – «ви покоління»? Чому не лишити їх дикими квітками – ростіть, і побачимо що з того вийде? Може, це така біда наша – поки не начепимо бирки – ніякого задоволення.

Олена Захарченко