Віра Балдинюк. Про покоління 2000. Вступ у проблематику

Американська популярна демографія підходить до проблеми поколінь досить просто. Критерієм визначення того чи того покоління виступає найбільш характерне явище, яке вплинуло на формування і розвиток самосвідомості людей – чи то економічна криза, чи му­зич­ний стиль, чи бейбібум як наслідок зміни у суспільній свідомості... А останнім часом приводом для виокремлення певної спільноти слугують технічні і медій­ні засоби – телеканали й айподи (MTV Generation, iGeneration).

Українські критики сприймають роз­виток культури менш метафорично. Інертне поширення «десятиліток» на весь літературний процес сьогодні засвідчує свою неспроможність дати бодай якісь притомні оцінки художньому явищу, якщо постає питання про розгляд його крізь призму поняття «літературне покоління». Як пожартував В. Пєлєвін, покоління – це група людей, які дають дуба приблизно в однаковий час. Стосов­но молодих літераторів, які умовно підпа­дають під визначення «двотисяч­ники», питання про одночасне зникнення зніма­ється: на щастя, в їхній назві акцен­товано не апокаліптичні настрої чи стан погра­нич­чя, а швидше перспективу розвитку.

З одного боку, не слід штучно поєдну­вати низку імен в літературне покоління, керуючись лише віковим принципом. Але сама генерація, яка іменує себе двоти­сячниками, усіляко підкреслює свій статус молодняка і навіть наполягає на оціню­ванні власної творчості виключно пред­ставниками своєї ж генерації. З іншого боку, спільнота молодих літера­торів, яка формується на наших очах, наразі не має спільних естетичних чи ідеологічних засад творчості (якщо вони існують в межах творчих груп «Nеабищо», «Весло слова», «Zacharpolis», то такі творчі одиниці, як Г. Ткачук, О. Мамчич, К. Бабкіна,
К. Калитко, П. Коробчук, Д. Лазуткін, М. Леонович, Б. Матіяш їх ніяк публічно не проговорюють). Об’єднує молодих митців літературний дискурс, сфор­мований довкола «Гранослова», «Смо­лоскипа», «Молодого вина» і «Культ­реваншу», деякі з них отримали премію ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя».

У поетичних і прозових творах жито­ми­рян спостерігається формальний пошук, який позиціонується літераторами як постфутуризм: «Ми не жевжики і не нудисти/ Не гальмові хохли і ляхи/ Ми – митці, ми – постфутуристи/ Б’ємо в гріб клясиків цвяхи, однак залишається незро­зумілим, яким саме класикам так звані постфутуристи забивають цвяхи, адже у 20-х рр. за них це зробив Семенко, а в 80–90-х роках – бубабісти. Суміш латин­ки з кирилицею і візуально акцентоване розміщення рядків, тематика мегаполісу ще не роблять вірші житомирян постфуту­ристичними. Їх правомірніше назвати поетичними пошуками пубертатної ети­мо­логії, що проглядається в низці кон­цептів, довкола яких обертається вся «експериментальна» поезія, наприклад, Б.- О. Горобчука зразка 2003 року (кров, мазохізм, збочення, брудна бруківка, роз­бите скло, самотні ліхтарі тощо). Образи-трюїзми, які мандрують із вірша у вірш юних поетес, у даному разі освіжуються способом написання («єдиний глядач цієї вистави БОГ/ Чаsом і йому/ хочетьsя на­вчи­тиsя плакати.../; Я – перший sніг/ Я – дощу волоssя; І sіро-жовтий аsфаљт, як чорнобіле кіно/; Як банаљно sлова кри­шатьsя піsком три крапки верлібри кри­шатьsя љодом яка різниця/). (В. Кавун), або й ніяк не оновлюються («Я за мріями летіла./ долетіти не зуміла/ – На калині в лузі сіла»). (Н. Шеремета).

Дещо наївною видається претензія молодих літераторів угруповання «Nеаби­що» на кардинально нове світо­бачення і поетичну форму. В їхніх рядках говорить традиція раків літерацьких і бубабіст­ського роздавання орденів («представник післямайбуття», «голова гільдії в екзилі», «постфутуристичний апостол»). І навіть Стронґовського можна назвати про­довжувачем розкішно-стриманої стиліс­тики Анжея Бурси. Серед художнього матеріалу живе й силабо-тонічне вір­шу­вання з римуванням, і традиційна лірика, і набір міських метафор з калюж, вікон та антен. У підсумку отримуємо не декларо­ване заперечення традицій, а успішне їх продовження.

Єдине, що дає привід говорити про формування творчої спільноти під назвою «2000» (з перспективою означення його поколінням) – це новий вимір існування (медіа-реальність). Молоді люди відчули в собі здатність до самоорганізації, навчи­лися визначати стратегію розвитку влас­ної творчості, створювати інформа­ційні приводи, підкорювати нові сегменти мережі – від власних сайтів до тематич­них форумів. Сучасна хвиля творчих людей відзначається активною позицією по відношенню до літературного процесу, а протистояння наразі відчутне лише на статусному і комерційному рівнях: Дереш і Карпа як представники комерційної літератури (молодіжне чтиво) з одного боку і не запитані на даний момент творчі доробки мережевих авторів – з іншого.

Втім, якщо про хиби і стилістичні недо­лу­гості популярних авторів говорять у критичних оглядах і друкованих видан­нях, то про текстуальний масив двотисячників і художню цінність їхніх творів на сьогод­нішній день пишуть мало. Розмова обер­тається довкола концепції двоти­сяч­ництва, довкола регіональних осередків і літературних клубів за інтересами. Від того втрачають і житомиряни, і харків’яни, і кияни. Якби свого часу поету з хистом О. Романенкові підказали, що /Він був на війні; він стріляв, хто куди/ або рядки Я не хотів літати навіть над юрбою/ Від літання я не втрачав ніякої голови звучать принаймні в граматичному плані дивно, або піддали сумніву логіку рядків Не клонуйте мене й через тисячу літ/, бо сучасну свою біографію вивчу/, чи поаплодували римуванню сон/унісон, а А. Захарченку дружньо висловили думку про те, що надмірна екзальтованість мо­ло­дого чоловіка в есеї про бабусь «Часто вони невдоволені кимось зі світу на­вко­лишнього, і від цього ще більше хочеться ридати» викликає щирий подив, то автори почали би бути більш вимог­ливими до себе і своїх текстів. Так, наприклад, за останні кілька років цілком очевидним є стилістичне і змістове зростання Б.-О. Го­роб­чука як автора, вдалими видаються спроби О. Коцарева у жанрі новели й наративної поезії, агресивний менедж­мент Стронґовського дає свої результати на фестивальній і перекладацькій ниві. Є сподівання, що завдяки інтернет-спіл­куванню на літклубі, літфорумі, самвидаві та інших ресурсах автори отримають достатню кількість не тільки приятель­ських поплескувань по спині, але й конструктивної критики. Після стадії наси­чення інформаційного простору літера­турним матеріалом різного ґатунку мусить надійти стадія переходу в якість: своєрідне «виштовхування» з віртуаль­ного простору в літературний контекст епохи творчих одиниць, які в реальному літпроцесі могли б достойно презенту­вати своє покоління.

Очевидно, необхідно вчитися неформа­лізовано розуміти часовий і семантичний аспекти поняття «літературне покоління», інакше в майбутньому на нас чекають незугарні двітисячідесятники, що вигля­дає доволі абсурдно.