Олег Шинкаренко. «90» – «00» Чи ми були? Чи ви будете?

Коли Горобчук Б.-О. у своєму досить поверхнєвому огляді «Дев’ятде­сятники , чи були ви? двотисячники – чи будете?» (http://litclub.org.ua/demo/?page=oou&uid=1722&aid=1115) зазначає, що проб­лема існу­ван­ня яки­хось де­кадних роз­ме­жу­вань поміж літера­тур­ними по­ко­лін­нями надумана, то такий його погляд виба­чає хіба що зеле­ний вік, і ли­шається спо­діва­тись на подальшу гороб­чукову ево (а мож­ливо й рево-) люцію.

Так, якщо роз­глядати генерації літераторів, як частини механізму, що свідомо поєднуються, маючи спільну ідею, тоді вельми­шановний пан Горобчук має рацію. Але ж літератори тим і вирізняються, що ніколи не пристають до спільної ідеї, якщо вони тільки не були силою загнані у радянську спілку письменників, де ці ідеї примусово спускалися зверху до обов’язкового приставання!

Ключова фраза горобчукової статті – «самоорганізуватися в міцну структуру». Саме цього повинні, на його думку, прагнути всі «нормальні» письменники. Але ж письменник – це, насамперед, позаструктурне явище! Саме завдяки позаструктурності він і існує! Це не картинна поза на кшталт постпере­будов­ної «неформальності», це звичайна справа, якщо тільки митець може бути справою звичайною. Саме останнє, до речі, й відрізняє двотисячників від дев’яностників найбільше за все: десакралізація. Декотрі вважають, що постмодернізм оминув барліг сучасної української літератури, але ось вам наявний доказ: сучасний митець (читай «двотисячник»), за Горобчуком, повинен «встояти під напором агресивних чинників глобалізації в літературі, можливої політичної цензури, масової нестачі коштів для видавництва і поширення власної творчості». А коли ж йому, бідоласі, писати? А раптом він не встоїть під напором поширення власної творчості? Я пригадую, як вельми талановитий англійський письменник Роальд Даль писав, що «незрідка талановитий письменник-початківець роками пише книжку, яку не погодиться друкувати жоден видавець. Через те він не відчуває нічого, окрім розчарування». Хіба здатні до такого подвигу двоти­сячники? Ні. Бо вони вже не відчувають сакральності тексту, він для них – лише чергова іграшка, яку терміново треба просунути на європейський ринок, бо мода мине! Десакралізацію, як власти­вість двотисячників, вельми слушно зауважив під час круглого столу також Ростислав Семків.

Але якщо письменники не структу­ровані, то чи не означає це, що автор цієї статті погоджується з думкою Горобчука про відсутність розмежувань поміж поколіннями? Ні. Бо письменники таки структуровані, і в цьому немає проти­річчя, бо та структурованість – несвідома. Кожна людина існує та дорослішає у певні часи, і часи ті їй вибирати не доводиться: для кого на жаль, для кого – на щастя. У цьому сенсі письменник від звичайної людини не вирізняється. Творчість, зокрема літературна, то є фіксація часу, коли навколишня реальність невпинно, щосекундно перетворюється на спогади. Більше того: є дуже важливе питання рівноваги. Коли у певні часи, щось пору­шувало суспільну та індивідуальну рівновагу, то це народжувало відповідний відгук, бо якщо того відгуку не буде – будівля культури просто зникне, розсип­леться мов картковий будиночок. Спи­таємо себе: що порушувало рівновагу дев’яностників? Горобчук того не пам’я­тає, бо тоді знаходився у геть несвідо­мому віці, так само, як автор цієї статті у вісімдесяті роки. Але якщо він не пам’ятає, то чи може він (я хочу сказати: чи можуть двотисячники щось сказати про попереднє покоління?). А от ми, дев’яностники, сказати можемо. І ми це кажемо. Нещодавно сімнадцятирічний хлопчик сказав мені, що зараз триває економічний спад, навіть криза. «як у 1993 році, коли розвалився СРСР», – сказав мені він. «Коли розвалився СРСР?!!!» – здивувався я. Не тому, що я педант чи якийсь аматор архаїки, а через те, що помилка ця симптоматична. Майже як обмовка за Фройдом. Насправді двотисячникам плювати на те, що відбу­валося у дев’яності роки, вони тим не боліли, вони лише читали про те у підруч­никах. Це не порушує їхньої рівно­ваги. А що її порушує? Невже спроба створити «покоління, що мислило б як моноліт – літературно»?

Постскриптум: Нічого проти Горобчука Богдана-Олега, як проти особистості та поета, я не маю, та всі свої інвективи, що спрямовані проти нього у цієї маленькій «Summa contra...», вважаю спрямованими насамперед проти декотрих хибних поглядів, які на той час Горобчук Богдан-Олег уособлював.

Зустріч поколінь в Ірпіні