Олег Романенко. Поетичний звіринець – 2000

Українські поети постійно бідкаються на відсутність уваги широких кіл громадськості до поезії і взагалі до української літератури. Уваги і справді нема, і це, я вва­жаю, спра­вед­ливо, адже навіть мені, людині безпо­середньо задіяній у так званому літ­процесі, абсолютно начхати на пере­важну більшість мейнстримової твор­чості, а що вже й казати про пере­січного українця. Так складалося протягом усієї історії, що нам постійно впарювали зовсім не те, що нам би насправді могло сподобатись. Ми хотіли поезії, а нас годували народництвом, ми прагли якісної і чесної прози, натомість мали соцреалізм. Зараз ми як ніколи хочемо чистоти, а нам підсовують постмодернізм (хоча насправді те, що графоманять сучасні писаки, не є навіть постмодернізмом, оскільки той перед­бачає віртуозне оперуванням великою кількістю джерел, чого ніхто з них не демонструє; я б означив цей напрямок словоблудства як коцмо­дернізм – від імені одного з його відомих пред­став­ників). Хтось наполегливо і мето­дич­но намагається викликати в нас відразу до поезії, підсовуючи нам найгірші її зразки, які в них є на поточний момент. Щойно з нетрів ноосфери вирине нормальне ім’я, як на нього одразу знайдеться десяток колорадів, які не дадуть йому можливості нормально вирости.

Коли на цьогорічний смолоскипівський семінар хотіли запросити Ліну Костенко, одна постмодерністка (коцмодерністка) сказала, мовляв, кому вона, Ліна Кос­тенко, потрібна? Такі висловлювання якнайкраще виявляють сучасний перед­смертний стан поезії. Все було б нор­мально, якби від тієї постмодерністки нічого не залежало. Але її кар’єра, мабуть, завдяки таким поглядам, набирає обертів. А потім від неї залежатиме часто­та появи тих чи інших поетів перед читачем. І найогидніше, що це дитя дво­ти­­сячних!

Безумовно, з таким підходом ні про яку увагу суспільства до слововиливів сучасних коців не може бути і мови, але ж уваги хочеться, інакше на фіга було взагалі цю кашу заварювати, чи не так? Тому й доводиться потенційним поетам виходити на сцену і валувати свою без­дар­щину не своїм голосом, компен­суючи нестачу змісту децибелами, або, наприк­лад, кожне вимовлене слово супро­воджувати лопанням повітряних кульок чи вживати брутальні фрази, рівень оригі­наль­ності яких не може конкурувати на­віть з найпримітивнішою розмовою, під­слуханою в пересічних пасажирів метро. Такою є найгаласливіша, а отже, най­більш чутна поезія сучасності. Слем – ім’я її, і милиці для кульгавого змісту – суть. Дух її – звіринець, в який водять дітей показати мавпочок. Але слемерів це не бентежить – вони інтуїтивно відчувають, що коли всі багаті люди наситяться врешті-решт дорогими розвагами, в пошуках нових емоцій вони перейдуть на розваги дешеві – слем-вечори поетів-мавпочок. Ні для чого іншого, крім як для цього, слем не годиться. Замість того, щоб вселяти у людей страх і трепет перед собою як перед вищою істотою-деміур­гом, з них потіша­ти­муться втомлені від життєвих вражень люди з грішми.

Тому і прекрасно, що на семінарі відбувся розкол між так званими пост­модерністами і нами, двотисяч­никами. Віднині я соромлюся перебувати в одно­му приміщенні зі слемерами, аби мене раптом не зарахували до їх числа. Адже я поет, чого і вам бажаю.

Олег Романенко