Юлія Стахівська. Ірпінь. Сповідь семінаристи

в ролі бісика на лівому плечі – Стронґовський

Перший семінарський день мистець­кого Ірпеня починався спокійно. Історія про двоповерховий автобус, якому знесло дах, уже почала набувати ознак легенди і навіть з’явилась в «Ірпінському Фактусі» Юрія Шеляженка. Вже не було химерних подорожей на та із вручення нагород «Смолоскипа», натомість пого­жий ранок і гостьова лекція Юрка Іздрика.

Юрко Іздрик

Передовсім Юрко Іздрик... Особисто мені сподобалось, як його фотогра­фували: здалеку, без різких рухів, просто «National Geographic». Мабуть, по тому лектору нічого не лишалося окрім почува­тися «приблизно так, як експонат антро­по­­логічного музею». Не знаю, чого слід було чекати від лекції про філософію та мистецтво, але, як показала дійсність, ні того ні іншого, принаймні прямо.

У кліпанні вогкого ока оптичного фото­апарата є якесь таїнство: ти не знаєш до шаманського ворожіння над плівкою, що там вийде, як воно вийде. Саме таке враження виникало, коли Юрко розпові­дав про перипетії із ірпінським готелем «Жит­лово-комунальний», що поряд вете­ринарної клініки (це важливо), а чи рапто­во починав цитувати Андруховича чи Тичину...

У піктографічності цифровика ж – математична точність, цілковита техно­логія і жодних сентиментів за оптичними іграми. Гадаю, ні по якій зустрічі з пись­мен­ником у моєму блокноті не лишалися трикутники і кола, уявні моделі атома та формули. Зазвичай там взагалі нічого не лишається :).

Потому перший круглий стіл: «Ідеології та міфи літературних груп та поколінь». Тут мені і пригадалась цитата якогось ви­датного філософа, вичитана напере­додні із «Друга читача» про те, що історія літе­ратури – цвинтар, де дослідник воскре­шає свого мерця. Питання тонкощів проце­су оживлення і збурило найгострішу дискусію – скористатися радянською системою п’яти-десятирічної муміфікації, або занурюватися в живі і мертві води численних течій.

По обіді був фільм… про отруєння. Всім смачного, як кажуть. У будь-якому разі актуальність цієї теми применшити не можна. Американці знову підтвердили своє вміння приправляти треш політикою. Дехто навіть вийшов одразу по тому, як на весь екран з‘явилося багатостраж­дальне обличчя чинного Президента.

Найнесподіванішим виявилося знайом­ство. П’ять піонерзагонів зі стратегічним на «Захід-Схід-Північ-Південь-Центр розрахуйсь!» окупували більярдну залу. Командувала Ярослава Івченко, в ролі бойового мегафона самовіддано висту­пив Олег Коцарев. Північ не вигадала нічого ліпшого ніж показати футури­стичний Чорнобиль, як такий собі міні-ролик до Тамари Гундорової. Післячор­нобильські бібліотекарі, тобто. А з пер­фор­­менсами взагалі химерно вийшло. Алюзії «загонів» тут значно посилились за раху­нок груп, на які були розбиті семіна­ристи. «П’яні хрущі», «Тигидимські коні», «Ґор­диє птічкі» і «Білочки» – достойне пред­ставництво ірпінської фауни.

Коли вірити чарівному блокнотику Строн­ґовського (ірпинопис–2006), то в поетичному вечорі брали участь 32 особи. Від різців – молодих і гострих, через кутні – аж знайомих до болю зубів мудрості. В ролі язика виступав тандем Богдани Матіяш та Іздрика. Анатомічні асоціації переслідували семінаристів і наступні дні, але це вже тема для іншої сповіді…