ЮліяТаранцова. Якось в неділю, або Поетичні вечори таки бувають (не)нудними

 [Про вечір СЛЕМ-поезії. Ірпінь, 7.05.2006 р.]

 залишалось п’ять хвилин до початку

Потроху почали збиратись. Хтось з ковдрою, хтось з палицею у свій зріст, хтось нервово перебирає папірці з віршами. Атмосфера скидається буцімто на творчу. Стан збуджений.

стало п'ятнадцять хвилин до початку

В очікуванні поважного журі та великому переміщенні всіх кудись, а потім назад, вони і пройшли.

І тут…

Так. Почалось. Ілля Стронговський та Олег Коцарев (ідейні та емоційні натхненники вечора), від яких протягом цілого дня складно було витягти інформацію, що ж все-таки робити новоспеченим поетам-слемістам, чи перетворюватися на акторів-аматорів, чи режисерів-декораторів, а чи просто лишатись самими собою, пояснили правила виступаючим, наголосили на особливій ролі публіки (яку ті, виступаючі, в основному і складали), вирішили гавкати на кожного, чия поетична душа ніяк не вкладається у формат трьох хвилин, і запросили першого.

Та декламація запам’яталась тим, що фоном був голосний чоловічий храп, і так хтось, скоріше за все, не усвідомлюючи того, почав брати активну участь у народженні і швидкій смерті поетичних шедеврів. Хоча, звичайно, померло не все. У пам'яті закарбувалось не зовсім виразне, але надривно гучне читання Андрія Нечитайла, якому глядачі віддали третє місце, за що потім отримали вдячний, знову ж таки, крик душі. Ритмічне проголошення Юрія Шеляженка у супроводі вже згадуваної палиці, а потім і ніг всіх присутніх, в якийсь момент Юрія вже ніхто і не чув. Але − то таке… Головне ж емоційна взаємодія, адже Юрій і виокремився тим, що отримав “премію” імені С.Пантюка – здоровенну темно-зелену жабу, що і мала скласти веселу компанію молодому генію-літератору, в минулому – математика, наразі – здається, журналісту. Що ж, вже пора говорити про певну таку системність з приводу переходу людей-інтегралів у людей-літери (ще один яскравий представник, не любитель оплесків і шуму, Котик). Загалом кожен намагався вирізнитись: і світло приглушували, і стільці кидали, і про верхній одяг забували, і вбивали повітряні кульки, і рвали ті вірші тут же, з’являться, мовляв, ще, змінювали голоси та інтонації, місця та пози.

Але зіркою шоу одностайно визнали Миколу Леоновича, який почав весело („коли я романтично висів за вікном”), цитата, може, неточна, але і не дивно, вірш бо продовжував створюватись і по ходу. Слова твору максимально підтверджував дією: роздягатись, то роздягатись, але хід був продуманий – костюмчик просто перетворився на інший. Нічого спіднього. Герої всі знайомі, пряма цитація відсилає до Шеляженка з його “еврикою” про людей. Так, по-доброму, посміялись всі над одним.

Не лишила байдужими мистецький натовп незрівнянна тонально й інтонаційно Любов Якимчук, зрештою, були зрозумілими і її дії на стільчику. Вистачало й якоїсь халтури (кітчу), бо ж казочки про сльозу й поцілунок, ну, погодьтесь, несерйозно для ірпінівського кола профів. А от щодо премії ім. Сашка Ушкалова виникли певні сумніви – за що саме книжку абсурдистських п’єс отримала невідома молода поетка? Не думаєте ж, що через проголошення віршів за кафедрою, де ненароком, позаду, й опинився суддя Сашко? У дівчини була просто оригінальна декламація – із защепленим носом .

Із залу, що вибухав реготом, несміливо виходить молода генерація поетів. Що ж, порозважались трохи і – чудово. Відкритим лишається питання: чи цікавою буде ця поезія для читача? І коли вже закінчиться ера верлібру в українській літературі?