Петро Вознюк. Логіка адекватності

            Україна знаходиться на порозі чи не найважчих за всі роки новітньої незалеж­ності випробувань. Цього вже практично ніхто не заперечує і не має можливості приховати. Нашому суспіль­ству належить усвідомити, що помаран­чеве повстання було лише першим кроком до здобуття справжньої громадян­ської свободи і державного суверенітету. Новий етап самоутвердження – соціаль­но-економічний – буде набагато складні­шим. Саме він має або остаточно зміц­нити наше становище, або остаточно перевести Україну до числа «держав, що не відбулися». Надалі ми мусимо мати мужність не лише відстояти свій вибір на численних майданах, але й відмовитися від деяких надто дорогих для національ­ного майбутнього «іграшок». Наприклад, від дешевих російських енергоносіїв. А це, своєю чергою, може спричинити небачений від часів сумнозвісної гіпер­інф­ляції стрибок цін.

                Утім, найбільшою помилкою було би наперед теоре­ти­зувати стосовно готов­ності чи неготов­ності українців до неми­нучих жертв. Просто люди мають право розраховувати на справедливий баланс як соціальних благ, так і будь-яких ризи­ків, коли державні бюрократи та природні моно­полісти несуть такі самі втрати, як і решта громадян. Вони ж, навпаки, все наполег­ливіше лізуть до чужої кишені задля компенсації власних збитків «з процен­тами». Після відомих подій народ очікує геть протилежного. А саме, як уже неод­но­разово наголошувалося у попе­редніх матеріалах автора, реалізації одного з найголовніших гасел помаран­чевого повстання – «багаті поділяться з бід­ни­ми». Оскільки ж цього наразі не спосте­рігається, то й звинувачувати прогно­зовані мільйони незадоволених наступ­ними випробуваннями у «непатріо­тично­сті» теж немає особливих підстав. Цілком очевидно, що українці не готові не так до самих необхідних жертв, як до вкрай непропорційного їх розподілу. Тому держава не повинна йти на самогубство, купуючи лояльність окремих суспільних груп невиправданими пільгами та префе­ренціями. Обмеження депутат­ських зарплат і пенсій (а також, приміром, пенсій екс-катів з НКВД-КДБ), звісно, нічого не дасть економіці. Але сам факт їх збереження на нинішньому рівні здатен девальвувати будь-які патріотичні закли­ки можновладців. Отже, тягар «негараз­дів» має відповідати реальній структурі суспільства та вимогам соціальної спра­ведливості.

                Однак є й інший – навіть важливіший – аспект проблеми. Загальновідомо, що страшні насамперед жертви безглузді, тобто такі, що не мають сенсу з погляду масової свідомості. Відтак нашим урядов­цям та інтелектуалам не завадило б замислитися над кінцевою метою перетворень, спроможною об’єднати спільноту заради успішного подолання історичних випробувань. Слід нарешті запропонувати людям щось більш переконливе, ніж розмірковування про приєднання до кола «цивілізованих націй Європи». Не тільки тому, що європейські стандарти життєдіяльності насправді поділяються надто скромним відсотком наших співвітчизників. А передусім тому, що сама Європа на шляху до свого визнання та величі не прагнула приєд­натися до когось іншого. Рух навздогін – це дорога у нікуди. Як це не банально звучить, але тільки новий мобілізуючий ідеал здатен змусити суспільство пові­рити владі й повірити у себе. Адже між втра­тами й метою, заради якої їх власне зазнають, також мусить існувати жорстка адекватність.