Ольга ПОГИНАЙКО. Містичний детектив Ігоря

БУЗЬКО I. Скелети зі столу редактора. - К.: Смолоскип, 2005. - 72 с.

Серед книг лауреатів літературного конкурсу «Смолоскипа» нещодавно з’явилася ще одна прозова збірка з яскравою назвою – «Скелети зі столу редактора». Погодьтеся, назва інтригує. Відразу спадає на думку ціла низка алюзій, часом, на жаль, зовсім не літературних, а радше історичних чи то політичних (то вже на власний смак кожного читача).
Автором цієї книжки з детективною назвою та ідейно набагато глибшими творами є молодий криворізький автор Ігор Бузько, а книга його складається з 9 новел, про які варто поговорити детальніше.
Перше, що впадає в око читачеві цієї збірки – це майже цілковита відсутність власних імен. Лише у двох з дев’яти новел героїв названо на ім’я, і лише в одній з них воно слугує протагоністові. Необхідність ідентифікувати героїв, а то й просто констатувати їхні вчинки чи думки вирішується автором в інший спосіб. З’являється оповідь від першої особи, а там, де оповідач все ж не є безпосередньо залученим до дії, імена замінюються займенниками або й зовсім опускаються. Все це зближує прозу Ігоря Бузька з лірикою. Тут діє не протагоніст, конкретний міліціонер-оперативник, зі своїми звичками, своїми агентами й бажанням щось «підзаробити», а радше ліричний герой, що сприймає всі події суб’єктивно, пропускає їх через себе й лише тоді пропонує їх читачеві, оповиті димкою його власного сприйняття.
При цьому сам факт, подія не зникає з тексту. Вона залишається стрижневим елементом кожної новели, і, як слушно зазначено в анотації, не розчиняється «в ліричній розчуленості», а є «міцно вкоріненою в художній простір і час».
Окрім інтригуючої назви й цілковито оригінального стилю, «скелети» Ігоря Бузька мають ще одну цікавинку, цього разу на тематичному рівні. Майже в кожній його новелі присутні містичні мотиви. Найяскравіше вони виражені в «Чорному доларі» та новелі «Second hand. Ексклюзивні обноски», де містичне стає центральним елементом оповіді. Проте більшою чи меншою мірою такі елементи присутні в розв’язці ледь не кожного тексту збірки.
Автор передмови Олександр Астаф’єв говорить про цю особливість в ключі протиставлення реальних та віртуальних тем, наводячи як приклад культовий фільм сучасності «Матриця». Справді, у новелах Бузька можна протиставити реальний та нереальний простір. Але нереальне тут, на нашу думку, належить не до віртуального світу, як у «Матриці», а швидше до сфери містичного (аж до апокаліптичних натяків у «Останній оперзамітці»). В цілком «нормальному», реальному світі раптом відбувається щось ірраціональне, щось, чого герой не може пояснити з позиції здорового глузду, щось, що, не виключено, належить до потойбіччя. Йдеться саме про містичне поєднання реального й нереального, їхнє накладання в часі й просторі, а не про підміну одного іншим (як то відбувається в «Матриці»).
Можливо, саме з цим і пов’язана вже зазначена «безіменність» новел Бузька. Адже дати ім’я означає дати потойбічному доступ до людини, яка його носить. До того ж ім’я завжди викликає певні асоціації. Натомість його відсутність робить героя невразливим до всіляких підступів та універсальним, придатним до будь-яких інтерпретацій.
Звичайно, тексти молодого письменника мають певні вади. Окремі його герої невиписані, а їхні вчинки видаються недостатньо вмотивованими. Особливо добре це помітно там, де автор намагається заглибитися у психологію своїх героїв («Запах яблук»). Проте це радше виняток, аніж правило, бо поряд стають ті новели, в яких відчуття, рух думки тощо виявляються з надзвичайною силою («Крута гра для невдах», «Шанхайскія п¦сні о главном...»).
Тож загалом збірка Ігоря Бузька виявляється цікавою для сучасного читача, бо поєднує в собі саме ті теми й мотиви, які нині найбільше цікавлять читацький загал, а до того ж втілює їх на достойному мистецькому рівні.