Богдан ШУБА. МОГИЛЯНСЬКА ПОСВЯТА: церемонія vs народні гуляння

Можна нескінченно довго розповідати про те, що 31 серпня в Могилянці вкотре відбулася церемонія Посвяти. Можна повідомляти, що було запрошено чимало гостей, які разом із керівництвом Академії вітали новоприйнятих студентів, бажали їм успіхів у навчанні й особистому житті та закликали піднімати ще вище престиж рідної alma mater. Можна знову згадувати про черепаху Альму – символ Могилянки, яку щороку проносять перед студентами, аби вони мали нагоду доторкнутися до неї на щастя (а можна зловтішно пообсмоктувати чутки, що на кожну Посвяту щороку купують нову тварину, оскільки в академічному середовищі черепахи дочасно гинуть). Можна ще раз згадувати, як злагоджено вся спільнота співала загальностудентський гімн Gaudeamus у супроводі запису хору «Почайна». Можна в... надцяте підкреслювати, як статечно виглядали магістри та викладачі в мантіє-бонетівському вбранні. І, зрештою, можна наостанку помедитувати над єдністю та злагодженістю могилянського колективу, який при цьому завжди готовий приймати до своїх лав нових членів, від чого його цілість не порушується, а, звісно, тільки зміцнюється. І т. д., і т. п. І можна ще багато чого додати.

А можна цього й не робити. Бо це все вже бачено-перебачено, і з кожним роком перебування в Академії все менше надій побачити якусь неординарну Посвяту. Адже на те це й називається «офіційна церемонія», щоб не було жодних відхилень, вибриків і витівок. Але, як засвідчує багаторічний досвід, саме в цій іпостасі Посвята цікавить студентів (як неофітів, так і заслужених адептів) чи не найменше. Найцікавіші її аспекти розкриваються далеко від трибун із промовцями. Тому цілком по-бахтінськи можна – нарешті – почати з того, що 31 серпня, вочевидь, відбувалося дві паралельні Посвяти: одна – офіційно-канонічна та загальноприйнята й друга – цілком народна, демократична (тут це, звісно, не тавтологія) і, безумовно, в кожного з учасників унікальна. Можна ще й зробити паралельну ніцшевську ремарку, розподіливши дійство на його аполонічне та діонісійське начало. І якщо з першим виміром загалом усе зрозуміло (принаймні на сьогодні), то другий, традиційно «замовчуваний», очевидно, потребує усунення димової завіси.

* * *

Посвята – це прекрасна нагода побачити всіх і зразу. Саме тут і з’являється уявлення про єдність могилянської студентської тусівки. Вітання починаються ще від метро, значно активізуються «на Сковороді» й досягають кульмінації на плацу. У такі моменти стає зрозуміло, зі скількома людьми на тому чи іншому рівні пов’язаний кожен із нас: від спільних «чосів» на семінарах до прогулів пар із пивом під тим же Сковородою; від спорадичних зустрічей у могилянських коридорах до тривалих вечірніх прогулянок, що не завжди закінчувалися навіть із відходом останнього метро; від класичного зубоскальства на плацу до обговорення кантівського апріоризму; від спроб «присусідитися» в чергу в їдальні до читання книжки, яка є в бібліотеці в єдиному екземплярі; від непристойних анекдотів до вистав студентського театру; від звичних есемесок «чи буде пара?» до широкого обговорення філософських питань по і-мейлу; від прохання перенести дедлайн реферату до питання щодо літератури на диплом; від розповідей po-polsku про колєжанку до портретів у відповідних конспектах… Словом, Посвята – це дійство, яке уособлюює собою всю могилянську пам’ять.

* * *

Втім, попри всі зауваження до «загальноприйнятої» частини Посвяти, цього року вона була таки драйвовішою за попередні. Першим і найпотужнішим чинником загального підйому виявився фронтмен «Мертвого Півня» Місько Барбара, який вирішив склепати «джаз-панк-рок-бенд» без жодної конкретної назви, узявши туди випускників Могилянки. Його енергетичні вихиляси завели публіку з півоберта. Найвищий ступінь єднання виконавця й авдиторії знаменувала собою, очевидно, їхня спільна «кондиція», яка залишила по собі чималу кількість «стєклотари», дбайливо прихованої під ялинками, а подекуди й сором’язливо поставленої прямо на плацу (втім, якщо врахувати, що вся вона була оперативно вилучена з території працівниками могилянської санітарної служби і, слід вважати, пішла за призначенням, то її можна вважати справді добровільним внеском студентів у розбудову Академії). І, незважаючи на те, що репертуар новоствореного гурту не був надто відомий в широких колах могилянського поспільства (крім знаної пісні про «слоника, якого замучили кляті москалі»), емоційному підйому це не завадило...

* * *

Попри всю формальність «церемонії», вона продемонструвала, наскільки тісною та внутрішньо пов’язаною є вся академічна спільнота, яка оживає саме на таких заходах. Адже, незважаючи на всі наведені вище розподіли, стає очевидно, що глибинна суть Посвяти – у єдності «офіційного» та «народного», регламентованого та вільного, керівного та творчого. Саме тому Посвята–2005 року вкотре об’єднала людей, яким є що сказати одне одному.