Петро Вознюк. ДО ПРОБЛЕМ НОВОІ ВЛАДИ

Усі, хто навчався у школі, а потім – в інституті чи іншому навчальному закладі, мусять пам’ятати цю дещо сумну і сумбурну пору, що настає по завершенні канікул. Ніби й недовідпочивався, й недорозважався, а вже треба входити у «робочий ритм», у звичайне життя з його буденними проблемами. А між тим, так кортить ледарювати (чи займатися винятково улюбленими справами) далі… І от прогулюються уроки й академічні пари, відкладається у «довгу шухляду» – до сесії – вивчення складних дисциплін, і на якусь мить ніби ще триває солодка ілюзія «напівканікулярного» існування.
Теперішня українська влада, мабуть, не для того називає себе «народною», щоб бути чужою звичайним людським слабкостям, з-поміж них і тому-таки «невинному» школярсько-студентському постканікулярному синдромові. Першим вирішив продовжити літній відпочинок державний секретар (тепер уже – «екс-») О. Зінченко. Гучно грюкнувши медіа-дверима, він забезпечив собі ще кілька дорогоцінних днів, упродовж яких можна не тільки продовжити сякий-такий відпочинок, але й краще визначитися з власними політичними перспективами. А от прем’єр Юлія Тимошенко, наскільки відомо, цього року відпустки взагалі не брала, фактично ні на мить не виходячи з водовороту поточних справ і тому, цілком можливо, не розраховувала на такий швидкий і напрочуд вчасний подарунок від Президента Ющенка. Подарунок, певна річ, абсолютно неоціненний, попри всі театральні фрази про «кинжал у спину». Адже тепер у «леді Ю», не зв’язаної невдячною господарською рутиною, – практично повна свобода маневру і загалом будь-яких дій на політичній шахівниці. У підсумку майже всі її подальші комбінації зрозуміють і вибачать. Наразі здається, що виграв (або принаймні не програв) і сам Президент. Позаяк попри всі неминучі ризики конкуренції з екс-прем’єрським блоком, йому ліпше мати в якості головного опонента цілком конформну й типологічно близьку «партії влади» силу, ніж мати справу з якимось українським аналогом РКП(б) чи НСДАП. Але, якщо помітив читач, більшість цих політичних розрахунків не бере до уваги потреб третьої (і, сподіваємось, найголовнішої) сторони процесу – власне «єдиного джерела і носія влади» згідно з Конституцією – народу. А дарма: саме він у підсумку мусить оцінити наслідки кадрових ротацій у вищих ешелонах. І саме народ повинен бути тим суворим «професором», що оцінюватиме рівень спроможності «народного» уряду на найближчій для нього «сесії» – парламентських виборах 2006 року.