Наталя Якубчак. Zагублене-zабуте

У Галереї мистецтв НаУКМА відкрилася виставка студентської художньої студії «Антресоля» (художній керівник – Ігор Цикура). Анастасія Яровенко, Марія Павленко, Юлія Огаренко, Тамара Марценюк та Юлія Кривицька не полінувалися зазирнути у найдальший закапелок шафи (тобто антресолі) і повизбирували звідти загублене і забуте – матеріал і натхнення для живопису, графіки, скульптури і фото. Організатори виставки гарантують відвідувачам якщо не переживання давніх емоцій чи повернення втраченої ілюзії, то, принаймні, можливість знайти свою загублену шкарпетку. Однак, забравши свою шкарпетку, ви ризикуєте порушити цілісність, у яку вона потрапила після того, як перестала бути утилітарним об’єктом. У «Zагубленому-zабутому» більшість робіт об’єднані в серії або цілісні проекти: мисткині не просто виявили турботу до речей/ людей/ подій, які опинилися ЗА (випали з актуальності), а й ввели їх у новий контекст.
У серії скульптурних робіт Юлії Огаренко річ більша за людину: вона має свою форму, колір, вік, історію, пам’ять. Черевик несе на собі відбиток ноги, яку захищав від шорсткого асфальту, і відбитки цього ж асфальту, захищеного черевиком від людини. Цеглина, що знайшла спочинок у валізі, пам’ятає не лише ім’я виробника, а й те, як вона була стіною, будинком, містом. Людина ж тут виступає безликою, знебарвленою, змалілою перед річчю. Це навіть не людина: люди – однаковісінькі білі метушливі фігурки на тлі монументальних речей. Люди у такому ракурсі не здатні навіть належно побачити річ, осягнути її, бо вона завелика для їхнього осягнення. Річ у своїй величі і своїй забутості.

Забутою, точніше загубленою, буває не тільки річ. Юлія Кривицька своїм проектом графіки «Люди з «Метра» змушує подумати, скільки облич пролітає перед нами щодня, особливо у «швидкому та зручному виді транспорту». Символічно, що ця серія виконана у техніці графіки, яка дозволяє схематично, у кількох основних лініях подати цілісний об’єкт. Хоча кожне обличчя індивідуальне, нескінченний потік несхожості можна звести до серії типажів. Автор пропонує глядачеві наростити на каркас портрету безліч маргінальних рис і рисочок і згадати конкретну людину, яку колись десь бачив. У результаті кожен портрет має багато можливостей домислювання або замислювання або просто споглядання.
Анастасія Яровенко повертає нас у простір докомп’ютерного дитинства: вона дістала з антресолі стару дитячу гру «п’ятнашки» і вирішила погратися, на голу матрицю чисел одягнувши кольорові образи. Міський пейзаж розкладено на 15 фрагментів, кожен з яких може сприйматися автономно. Мисткиня пропонує множину варіантів імовірного поєднання елементів. Пропозиція надзвичайно комунікативна: у реципієнта просто таки руки тягнуться попереставляти квадратики, щоб отримати правильну (або неправильну – це як кому подобається) картинку. На жаль, погратися не можна. Можна лише споглядати цілісну картину, окремі її фрагменти і варіанти їх поєднання. Світ розкладено на елементи і складено по-новому за законами краси/ творчості/ гри/ пустощів або поза законами. У світі без нового найбільш продуктивним принципом виявляється актуалізація забутого.
Віднайденого і пригаданого на «Zагубленому-zабутому» ще багато: це і фотосерія «Балкони» Марії Павленко, і триптих «Ворожіння на каві» Тамари Марценюк, і проект «...в тумані...» Юлії Огаренко за мотивами улюбленого старого мультика і багато іншого. Виставка надзвичайно насичена, не по-професійному щира й не по-аматорськи вивершена.
Замість зужитого гасла «Усі на барикади!» набуває актуальності нове – «Усі на антресолі!». Виставка відчинена до 10 липня.