Юлія Гончар. ПОВЕРНЕННЯ В КАЗКУ

Марина Павленко. Півтора бажання: Казки з Ялосоветиної скрині. – К.: Смолоскип, 2004. – 88 с.

Улюблений мною «Домовичок з палітрою», виданий «Смолоскипом» кількома роками раніше (мало не всі знайомі діти отримали в дарунок від мене цю книжку й відтоді не перестають її цитувати), став гарним стимулом для придбання й цієї – наступної дитячої книжки Марини Павленко.
Та й яскраво-блискуча обкладинка (цього разу «Смолоскип» у поліграфії перевершив себе!) просто-таки манила.
Коли ж книжку освоїла (це було не важко, бо текст сприймався напрочуд легко), то зрозуміла, що не помилилась.
У казках Марини Павленко є все, що необхідно для гарної дитячої книжки. Це і мелодійне, барвисте слово. Те, що оповідь у кожній казці ведеться від різних осіб, створює безпосереднє живе враження і ефект присутності (у казці «Лілея», наприклад, вельми правдоподібно показано забудькуватість оповідача). І – чудові веселкові малюнки, виконані самою авторкою, художницею за освітою: їх багато, вони дуже добрі, обличчя – красиві. Гарні й перші літери кожної казки. Якби ще й тверда обкладинка та відсутність білих сторінок (видавці дотримувались правила починати кожен твір з правої сторінки), то оформлення було б узагалі ідеальним.
Дуже ориґінальне в книжці переосмислення народних сюжетів. Якщо в народній казці ми здебільшого знаємо кінець, то тут – сюжетні лінії настільки складні й заплутані, що розв’язка часто – несподівана, схоже, й для самих героїв. Тут не Несміяна, а – Реготушка, яка має зажуритися. Тут виконуються не три, а лише півтора бажання. Тут Казка-утікачка, як своєрідна блудна дочка, повертається до свого дому, який із темниці перетворюється на затишне кубельце.
Утім, казок, відчуваємо, баба Ялосовета понамотувала собі на веретено неймовірно багато. З них лише Недбала, Необережна, Неймовірна, Забудькувата, Вередлива, Ощадлива, Сміхотлива, Терпляча, Полохлива і Моторошна (важко втриматись, аби не перелічити зайвий раз ці їхні назви) потрапляють у книжку. Вони волошково визирають ледь не з усіх сторінок:
«Над Казкою дзижчали бджоли й здивовано перемовлялися:
– Це дз-з-з-віночок?..
– Не схож-ж-же...
– Мож-же, гвоз-з-здика?..
– Чи нез-з-забудка?
– Я Казка, – видихнула мимовільна мандрівниця й відчула, що на свіжому повітрі та сонечку їй значно полегшало» (С. 8).
Мені як поетові (напишу скромніше: як людині, яка пише вірші), дуже близька проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці. Особливо подобаються римовані вставки. Хочеться співати разом із Нехайком про його «перинку з павутинок, подушку з порошинок» і ридати разом із Васильком від безнадійних пісень красуні-Осені.
Ще мені подобається, що книжка не перевантажена звичними в дитячих книжках моралізаторством і патосом. Якийсь дидактизм трохи, звісно, є, але він мені навіть подобається. Та й він швидше – ніби з погляду самої дитини, а не з точки зору дорослого. В усьому ж іншому особисто я якісь «повчальні» моменти сприймала як своєрідну іронію. Навіть – як самоіронію. Це видно не лише зі стилізації під народне (а це стилізація, але аж ніяк не нав’язла в зубах «просвітницька» «традиційність»), а й із жартівливого тону, і – з великої, без жодного осуду чи зверхності, любові до «неправильних» (бо негативних тут, здається, немає) персонажів.
А персонажі в цих казках дуже і дуже неоднозначні. Засновані на первісному світосприйнятті, за своєю щирістю такому близькому дитячій уяві, вони водночас позбавлені властивого народній казці різкого поділу на «чорне» і «біле». Так, стара Ялосовета насправді зовсім не лиха: вона самотня й нещасна, їй просто бракує любові. Недбала Софійка, така симпатична у своїй неохайності, є втіленням кожного з нас, нашого ментального «Якось воно буде!». Баба Віхола, Мухомор і Печериця – просто одержимі інстинктом материнства-батьківства. Вересклива молодиця з «Перевізника Микити» – закохана кокетка. Мельниківна – красуня, яка сама заплуталась у власній пихатості й засліпилась власною вродою. Тітка Секлета з «Півтора бажання» – це наша загнана боротьбою за хліб насущний українська жінка. Навіть зажерливої Тіні шкода: такі мала далекосяжні плани!..
Не вважаю, що книжка адресована тільки малому читачеві. Кажу це не тільки тому, що підтекст кожної фрази навряд чи буде тими найменшими вловлений. А й – тому, що, будучи вже далеко не дитиною і водночас ще не маючи під рукою малого слухача, – я особисто прочитала книжку з великим інтересом. Причому – разів, мабуть, зо п’ять. Мабуть, лиш те, що мені однаково цікаво було читати що вперше, що – вп’яте, могло бути схожим на читання найменшими: малята, як відомо, можуть безконечну кількість разів слухати одне і те ж.
Отже, казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі і бавляться, як діти. Вони спрямовані до різновікового читача.
Особливо сподобались мені казки про кохання, які в книжці, до речі, становлять добру половину. «Перевізника Микиту», «Мельниківну» і «Золоту шаблю» взагалі сприймала не як казки, а як цілком дорослі любовні драми. Утім, якби я читала їх у дитинстві, вони б захопили мене не менше: які дівчатка не мріють про кохання? Тоді як казки про Нехайка, про Реготушку, про Віхолу, про Тінь – більш «дитячі», хоча теж дуже цікаві.
У мене колись написались такі поетичні рядки:
Мені вже не сняться принци
Із мудрих казок-феєрій.
У запорошеній скрипці
Сховався їх відсвіт рожевий.
Поважний життєвий принцип
Не кличе в життєву даль.
Мені вже не сняться принци.
А жаль.
Так от: після книжки М. Павленко «Півтора бажання» із запорошеної скрипки буденності справді виривається на волю рожевий відсвіт казки. А ще – мені знову почали снитися принци. Вірю, що сни – збудуться.