Соня Мармеладова. Далеко-далеко в ірпінських джунглях...

Бандар-логи тинялися скрізь одинцем, парами чи купками, вихваляючись, що поводяться зовсім як люди.

Ред’ярд Кіплінґ, «Мауглі» 

Гарно буває випадково потрапити на якусь акцію. Можна стати у позу погордливого спостерігача, що з-за скелець окулярів скептично на все позирає. Або навпаки, випробувати дурнувате дівчаче хіхікання у задніх рядах як критичну практику. Я непричетна до семінару творчої молоді в Ірпені, тому чесно попереджаю: безкінечно тішуся безвідповідальністю, з якою можна викласти свої несерйозні та хаотичні враження від нього. 

В Ірпені почуваєшся таким собі Мауглі, що зі зграєю бандар-логів потрапив до руїн забутого індійського міста глибоко у джунглях. У ролі забутого міста – будинок творчості Спілки письменників, де серед обдертих корпусів та альтанок, роялів та більярдних столів, бюстів та портретів класиків, метушаться вони – жваві, нахабні та самозакохані представники творчої молоді. Тиняються парами та зграйками. Вихваляються. Дарують одне одному свої збірки. Граються словами, що часом подібно на те, як кіплінгівські бандар-логи обтрушують апельсинові дерева: «для того лише, щоб подивитись, як сиплються пелюстки та плоди». Багато чого іншого роблять.
Є ще інтелектуальна діяльність, коли творча молодь збирається докупи і слухає сама себе. Це – читання поезії та круглі столи. Наприклад, «Помаранчева революція: міф та епос», який проводив ватажок бандар... тобто виконавчий директор «Смолоскипа» Ростислав Семків. Про організацію його говорити навіть якось незручно – як про все ефемерне. Ну, кількість учасників обмежилася трьома, ну проектор  

ніяк не могли налагодити; те, що почали невчасно – навіть згадувати не треба. Зате обговорили нашу улюблену тему – революшн. Тут знову хочеться цитувати Кіплінга: «Десятки мавп зібрались на терасі послухати, як їхні балакуни співатимуть хвалу бандар-логам: «Ми великі! Ми вільні! Нами необхідно захоплюватись! Захоплюватись так, як жодним іншим народом у джунглях! Ми всі так говоримо, значить – це правда!». Це я без злості – просто трохи схоже було J.
Під час виступу Юрія Ганошенка (не надто подібного на молодь) стало очевидно: оповіді про помаранчеву революцію швидко баналізуються. Зводяться до перерахування елементів, і так очевидних усім, хто був на Майдані: символіки, гасел, яскравих ситуацій. Максимум, що вдається із цією сировиною зробити – замутити якусь модну інтерпретацію, в даному випадку – міфологічний аналіз. Тобто потрусити помаранчеве дерево та зачаровано споглядати, як сиплються пелюстки. Хітом стало тлумачення солярної символіки революції, зокрема, порівняння Віктора Ющенка (епізод з отруєнням) із сонячним божеством, що помирає та воскресає. Ще багато говорили про  

символіку кольору – цього прекрасного, енергійного, гарячого помаранчевого. Знаю, я цінічна, але щоб показати, наскільки непевними є подібні побудови, наскільки суперечливо усе можна тлумачити, наведу цитату з Веселовського (мовою оригіналу): «Красный, желтый, оранжевый – излюбленные цвета диких, оставшихся на степени детски наивного миросозерцания народов» (Веселовский В. Историческая поэтика. – М., 1987. – С. 61). Так що обережніше...
Ще одна небезпечна тенденція постреволюційного дискурсу – кристалізація жорсткої канонічної історії революції, з якої усувається усе випадкове, суперечливе чи просто неестетичне. Усе, що не влізає у гарний помаранчевий плакатик, який більшість із нас повісили у себе на робочому місці чи вдома. Про це говорили guest-star зі Львова Тамара Злобіна та модератор Ростислав Семків. Останній на ходу, на прикладі репліки з залу зауважив, як розповіді про революцію оформлюються у вигляді «пам’ятаю, стоїмо ми якось на Майдані...». А мені згадалось, як щороку 9 травня в мою школу приходив один і той самий ветеран та розповідав одну й ту саму історію про Велику Вітчизняну Війну. Є всі шанси, що років через сорок у подібній ролі опинимось і ми. 

Звісно, творча молодь не залишилась осторонь обговорення – вона ставила розумні запитання та кидала зухвалі репліки. Зав’язувалось навіть щось схоже на діалог регіонів, проте оформити його не вийшло. Тому коли молоді набридло говорити про революцію, вона розбрелась собі тусуватись.
Отже, навіщо вони приїжджають в Ірпінь? – це було основне питання, яке мене цікавило. Відповісти допоміг один артефакт. У скриньці, куди творчій молоді пропонувалося вкидати свої дописи до газетки «Ірпінський фактус», лежало самотнє оголошення: «шукаю дівчину в помаранчевій білизні». От воно – троянди й виноград, красиве і корисне! Не просто одвічна молода потреба зустрічатись, говорити, кохатись. А ще й невеличкий ідеологічний, інтелектуальний, творчий доважок.
І цьому не протиставиш навіть скепсис з-під скелець окулярів. Тому я хочу приїхати на наступний Ірпінь. І вже не спостерігачем, а бандар-логом. І, не виключено, у помаранчевій білизні.