Помаранчеве...  (Казочка про учасників, складена із їхніх прізвищ. Автор – колективний)

Уселі Великі Зінкевичі, що у Пантюківській губернії, жили собі гадзінські нечитайли, білі дністрові ганошенки, яновські обертаси. Займались тим, що тримали кур’ят у коробчуках і шелестіли махном по пашниках.
Одного дня стався – ну просто матіяш! Щось треба було з цим зробити... Зібрались усі на великий раднюк. Сіли на зеленській галявині під івченком: одні морозиво лазуткають, інші «Ірп’яні вісті» читають, а хтось і просто коцаря годує літературною валер’янкою. Яновські обертаси сіли ногами до нечитайлів, а дністрові ганошенки взяли острозьке слово. Поки ганошенки вирішували, між нечитайлами відбувся втаємничений перестороханий діалог:
– Ну ти й шекера! – сказав на ушкало старший молодшому, на що цей відповів:
– Може я й шекера, але не такий шмігер, як ти!
Тим часом яновські обертаси пили малігон, закушуючи скибою і занюхуючи ногою. Потім у них боліли головатюки. А у нечитайлів був романенко. (На деревах у той час цвірінькали хижнячі горобчуки. Сонечко сітало...) Врешті, романенко перейшов у коханевича і невдовзі на губах в одного вискочив герус, а у когось було багато брацил... Це захарчило обох...
Коротше кажучи, – суцільний хаддад.
Був у тім селі ще пасічник, гончар і ткачук – усі коржі балаклицькі. Мали вони стронговський запас гвоздик, з яких малігон гнали. Узяли вони великий коробчук, в якому сиділи кур’ята, що вже виросли у справжніх курачів, і вирішили ті гвоздики туди коцарнути – для кращого самогонного процесу. Уже би поїхали в сусідні Леоновичі вторгувати за них бабкіних і бабенків повний ганошець, як настав обідній харченко. Захарчувались. Посиділи. І куди було йти!? За вікном – митроги, мороз – така свирида, що хаддад... Вирішили пасічник і гончар гвоздики залишити у селі, а самі до печерських та осипових коржів податись.
Довго стояли на трасі, робили ногами махно, аж поки не спинилося типило... Коли пасічник побачив у типилі свічкаря, то вхопився за головатюк – не сподівався такого журавля впіймати... Шкіра на спині стала муратова, аж біла, в очах – кришталевий хижняк. Виявилось, колись давно однієї гурневської ночі, – тоді келіни зовсім зійшли на канівець, був у них стронговський коханевич... ну просто копак, про який ткачук і не здогадувався. Пасічник зі страху навіть стішок цитнув, позаяк і Позаяка згадав:
Співа соловейко, бо хоче самку.
Тільце гаряче, серденько б’ється.
Вічний і мудрий закон природи:

Хто не співає, той не... (сміється, здається...)